День, який триває рік. 24 лютого 2022 року в житті «Детектора медіа»

Щоб побачити новини за 24 лютого 2022 року, потрібно відмотати адмінку «Детектора медіа» на одинадцять тисяч публікацій назад.

Напередодні ввечері ми опублікували черговий «Ньюспалм», анонсували пресконференцію до восьмої річниці «КримSOS» і повідомили про запровадження надзвичайного стану. Розмови про вторгнення точились уже не перший місяць, і після раніше оголошеного «дня Х» — 16 лютого — здавалося, що, можливо, пронесе. За двадцять хвилин до кінця 23 лютого на сайті вийшла новина «Протягом 48 годин Росія може вторгнутись до України, — Newsweek». До вторгнення залишалося всього кілька годин.

Ранок 24 лютого з вікна квартири головної бухгалтерки ГО «Детектор медіа» Олени Леоненко

Фото з вікна квартири одного зі співробітників ГО «Детектор медіа». 24 лютого 2022 року 

Новину про вторгнення о 6:57 поставила на сайт журналістка «Детектора медіа» Наталія Данькова. «Близько п’ятої ранку мене розбудив дзвінком друг і сказав, що почалась війна, — розповідає Наталка. — Напередодні я пізно лягла, міцно спала і сама вибухів не чула. А далі глянула у вікно — а там заграва. Я живу на виїзді з Києва на 14–му поверсі, видно дорогу на Гостомель і Бучу… Ми розгубились, швидко спакували валізи з документами. Я нервувалася. Зайшла на сайт і подумала, що треба поставити новину про напад, бо коли щось робиш, заспокоюєшся. Ілюстрацію до новини хтось допоміг підібрати, бо я не знала, що в таких випадках ставити».

Ніхто з нас точно не знав, чим правильно ілюструвати новину про повномасштабний напад на нашу країну. Чи були ми готові? За дорученням шефредакторки «Детектора медіа» Наталії Лигачової ми заздалегідь склали певний план — «якщо почнеться», евакуювати частину редакції в Чернівці, підміняти одне одного тощо. Згодом, ставлячи десяткам медійників і представників громадських організацій в інтерв’ю запитання «як ви зустріли 24 лютого?» чи «як ви готувались?», ми побачили, що в багатьох усе було сплановано ретельніше. Нам тоді потрібен був час, аби апокаліптична картинка в уяві змінилась розумінням, що війна — це ситуація, в якій кожен із нас може бути чимось корисним Україні.

Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа», 24 лютого на станції метро «Мінська» під час повітряної тривоги

Допомагали в цьому й новини про відсіч росіянам, яку давали наші військові. Зараз українці жартують про плани Росії «взяти Київ за три дні», але тоді всі були трохи під гіпнозом російської пропаганди, яка змальовувала швидкий і повний крах України в результаті так званої спецоперації. В ті перші дні всі бігли — справді бігли — до підвалів і сховищ, почувши звуки сирени повітряної тривоги; ще нічого не розуміли про пересування танкових колон, польоти гелікоптерів і російські ракетні удари. До того ж, на півдні росіяни за лічені години дійшли до Каховки — здавалося, що вони так само швидко можуть опинитися де завгодно. Тож перше звернення Зеленського — «без паніки, ми переможемо» — здавалося надто оптимістичним.

Журналістка «Детектора медіа» Іра Рябоштан згадує, що прокинулась після шостої ранку й перше, що почула — звук телевізора, який у її квартирі не вмикали роками. «Працюючий телевізор був для мене сильним сигналом тривоги — щось сталося. Ще скрізь сон намагалася розібрати звуки й перше, що почула: “Війна”. Схопивши телефон, де вже були десятки повідомлень і дзвінків, я почала швидко скролити стрічку. Ковтаючи новини замість ранкової кави, відчувала, як у голові розвіюється туман. За цим прийшло чітке усвідомлення, що я повинна щось робити. Єдине місце, де я могла бути в той момент корисною, — це робота. Тому я зайшла в адмінку й розпочала робочий “день”, який тривав понад місяць із невеликими перервами на сон», — згадує Іра.

Сам я мало пам’ятаю 24 лютого. Перші години вторгнення я проспав; не чув ані вибухів, ані сирени, тому новину про початок великої війни побачив у телеграмі вранці. Далі туман: телефонні дзвінки батькам; намагання купити питної води і бодай якоїсь їжі в крамниці; вулиці заповнені машинами, які виїхали у сподіванні заправитись або кудись утекти і закоркували місто намертво. Вдень було абсурдно сонячно — нам ніби пропонували трохи весни перед кінцем світу. Але кінець світу не наставав, і потрібно було щось робити — наприклад, розгрібати брехню, якою повнились медіа і соцмережі.

О пів на десяту з’явився сякий-такий оперативний план дій (зовсім не пам’ятаю, як я це писав):

Отар Довженко працює у трамваї. Львів, березень 2022 року

Проєкт DisinfoChronicle мав стартувати пізніше, але його екстрено запустили за кілька днів до вторгнення, коли стало зрозуміло, що концентрація фейків зашкалює. Тоді це був не сайт, а постійно оновлювана в режимі реального часу нескінченна публікація — «ковбаса».

Ще до восьмої ранку ми написали про перший фейк — «десант в Одесі», а потім і «захоплення Маріуполя» (до нього насправді було ще далеко). Невдовзі — спростували повідомлення Державної служби з надзвичайних ситуацій про висаджену в повітря луцьку телевежу, далі — про знищення штабу Об’єднаних сил на Донбасі і багато іншого. В перші дні великої війни вберегтися від фейків було неможливо, навіть якщо обмежитись офіційними джерелами, як закликала влада: сторінки державних органів самі часто ненавмисно поширювали фейки, а перевірити інформацію стало вкрай важко, бо мало хто з першоджерел був на зв’язку. Команда «ковбаси» під керівництвом Ксенії Ілюк робила все можливе й неможливе, щоб відокремити зерна від полови.

Мама заступниці шефредакторки «ДМ» Світлани Остапи Марія Михайлівна в погребі під час окупації й обстрілів Бучі. Початок березня 2022 року 

Як і на будь-який день, на 24 лютого в нас був план публікації текстів — щось про рекламу і продакшен, щось про телевимірювання ОТТ, щось про розважальне телебачення. Словом, про речі, які, по-перше, вже ніколи не будуть такими, як до 24 лютого, по-друге, знов почали ставати актуальними лише у квітні. Звісно, ці тексти не вийшли. Особливо мені було шкода ґрунтовний текст Гали Скляревської із розбором брехні у промові Путіна — настільки шкода, що я все-таки поставив його на MediaSapiens. Хтозна, чи буде його кому читати, — я тоді уявляв повномасштабну війну як апокаліпсис без світла і зв’язку, де всі зайняті виживанням, — але зафіксуємо, що напад на Україну заснований на брехливих твердженнях і перекрученні історії.

Сама Гала в цей час була в підвалі свого будинку у Василькові. Неподалік на військовому аеродромі намагався висадитися російський десант. Під звуки вибухів — поки був зв’язок і світло — Гала допомагала команді «ковбаси». Зараз вона каже, що майже не пам’ятає цей день.

Заступниця шефредакторки «Детектора медіа» Світлана Остапа тоді чула вибухи на іншому аеродромі — гостомельському. Світлана живе в Бучі. «Я очікувала, що велика війна розпочнеться 20 лютого, — розповідає вона. — Тому готувалася: склала документи, купила ліки, зняла готівку, ми купили великий рюкзак. 20 лютого наступу не було, і ми змогли з родиною спокійно відсвяткувати День народження мого рідного брата. А вранці 24 лютого нас телефоном розбудив мій старший син і сказав, що почалося: ворог на гелікоптерах намагається захопити Гостомельський аеродром. Лунали вибухи, над моїм будинком постійно пролітали літаки й гелікоптери. Ми встигли зранку купити в АТБ продукти, потім дороги були заблоковані машинами тих, хто намагався виїхати на захід».

Ольга Білоусенко працює під час тривоги в примірочній магазину. Березень 2022 року, Ужгород

Ольга Білоусенко, тоді — журналістка, а нині керівниця дослідницького центру «Детектора медіа», згадує: «Я прокинулась від того, що телефон багато дзижчав. У робочих чатах о шостій ранку були десятки повідомлень. Не розуміла, що сталося. Почала читати чати й заклякла: колеги шукали Галу Скляревську. Не могли до неї додзвонитися». Коли з’ясувалося, що Гала жива, Оля відкрила «Українську правду» й побачила заголовок: «Путін почав війну». «Ще подумала, що, трясця, він почав її 8 років тому, а потім до мене дійшло… Вибухів я не чула, бо живу в Ужгороді. Чоловіка вирішила не будити. Подумала, що не страшно, якщо він ще трохи поспить і дізнається про війну вже після того, як задзвенить його будильник», — розповідає вона. Тоді Оля включилась у роботу «ковбаси» разом із Ірою Рябоштан, Галою і Ксенією Ілюк.

Програмний директор «Детектора медіа» Вадим Міський готує випуск програми «Русскій фейк…» у підвалі будинку під час повітряної тривоги. Березень, Чернівці

За кілька днів Вадим Міський запустив на базі «ковбаси» щоденний подкаст-радіопрограму «Русскій фейк, іді на***!» (у перших випусках зірочок у назві ми не ставили — такі були часи). Тепер радіопрограмі вже майже рік, і весь цей час її можуть чути навіть на окупованих територіях — нещодавно одна зі слухачок, що пережила окупацію на Херсонщині, дякувала за передачу та розповідала, як вона допомагала «тримати зв’язок з реальністю» практично всім мешканцям регіону. «Ідея цієї передачі народилася одразу ж, 24 лютого, по дорозі в Чернівці. Всі ми опинилися під лавиною фейків та маніпуляцій, під особливим ризиком були люди на територіях, куди заходили росіяни, — розповідає Вадим. — В перші дні я з жахом дивився на те, як панічно ширяться у соцмережах маніпулятивні мапи контролю територій російськими військами, і читав коментарі органів влади про те, що насправді окупанти не контролюють нічого, окрім, власне доріг, якими просуваються. Для мене це стало поворотним моментом: треба протидіяти паніці, повертати людей до критичного мислення, і робити це на всю країну. Наша ідея співпала тоді із запитом Українського радіо, яке найпершим усвідомило відповідальність за людей на новоокупованих територіях. За кілька днів ми налагодили регулярні зведення зі спростуваннями найбільш актуальних фейків. І, як показав час, ця ідея виправдала себе».

О десятій годині на сайті сама по собі опублікувалась запланована напередодні новина англійською мовою про запуск NewsBoard — інструменту для аналізу якості теленовин, заснованого на нашій моніторинговій базі. В цей момент і NewsBoard, і наш моніторинг уже були історією: нормальне мовлення лінійних каналів, вечірні новини яких ми аналізували з 2003 року, припинилось і невдовзі змінилося спільним телемарафоном «Єдині новини». 24 лютого було багато новин, пов’язаних із розкодуванням телеканалів: важливо було, аби люди могли бачити українські новини, хоч яку технологію отримання телесигналу вони використовують.

Проектний менеджер Сергій Кравчук пішов добровольцем до армії в перші дні війни

До третьої години дня ми зробили огляд мовлення українських каналів. Показово було, що група «Інтер» у час, коли всі інші запускали інформаційні спецефіри й марафони, транслювала на своїх каналах серіали і розважальні програми. Тоді це скидалось на «лебедине озеро», яким проросійський канал намагався заспокоїти глядачів, поки російська армія загарбує Україну. Потім ми дізналися, що робити спецефіри на «Інтері» 24 лютого просто не було кому.

У перші тижні війни ми не мали ані вільних рук, ані технічної можливості аналізувати телеконтент, хоча до нас часто звертались медіа з проханнями прокоментувати, наскільки адекватно працює українське телебачення під час війни. До того ж, критикувати колег, які працювали в екстремальних умовах під обстрілами, здавалось тоді  недоречним. За місяць, коли все більш-менш стабілізувалося, ми почали моніторинг спільного телемарафону та відновили деякі інші дослідження контенту.

Ще один оперативний огляд, який вийшов удень 24 лютого, зробив Олександр Крумін, перелопативши десятки телеграм-каналів… сказати б — «у пошуках російської дезінформації», але що там шукати, тоді її всюди не бракувало. Тож це була радше систематизація найпоширеніших фейків і маніпуляцій. Зараз заголовок цього тексту — «Україна чинить опір!» — здається дивним, адже мало йтися про дезу. Але тоді нам важливо було проговорювати це навіть на такому рівні, адже російська пропаганда переконувала, що спротив не має сенсу.

«24 лютого я прокинувся о шостій ранку, почувши телефонний дзвінок. Дружині телефонувала кума, розповідаючи, що “почалася війна”. Спросоння списав це на її емоційність, але потім зайшов у телеграм… — згадує Сашко Крумін. — У перші хвилини тряслися руки та калатало серце, але я, тамуючи хвилювання, зателефонував матері, попередивши про вторгнення. Надворі вже о 7–й ранку побачив метушню: люди бігали з валізами, а черга до заправки неподалік будинку розтяглася на кілька кілометрів». Він каже, що той огляд телеграм-каналів дався йому важко.

6 березня 2022-го. Марина Баранівська, випускова редакторка: «Куди б не виходила з дому, беру із собою тривожний рюкзак»

До вечора Іра Рябоштан завершила ще одну важливу роботу — склала список ресурсів офіційних органів, яким можна було вірити. Наш MediaSapiens позиціонувався як один із головних онлайн-осередків медіаграмотності, тому чимало людей шукали інформацію про надійні джерела саме тут. Це дещо парадоксально: роками ми розповідали, що потрібно шукати альтернативні джерела для перевірки будь-якої інформації, радили ставити під сумнів те, що повідомляла влада. 24 лютого все перевернулося з ніг на голову. До того ж, наступ російських військ супроводжувався масовими кібератаками; раз у раз ми отримували повідомлення про зламані сайти і зірвані ефіри (були також фейки про злами). У грудні 2021 року «Детектор медіа» сам зазнав такої атаки — зловмисники опублікували на нашому сайті фейк про розстріл мігрантів,  щоб розігнати його в телеграм-каналах. До того ж, у фактчекерських чатах весь час попереджали про масштабні провокації, заплановані російськими інформвійськами: щонайменше це мав бути правдоподібний діпфейк, у якому Зеленський оголосить про капітуляцію. На щастя, російських фейкоробів ми переоцінювали так само, як російську армію: коли діпфейки з’явилися, вони виявились недолугими, й купитись на них могли хіба що ті, хто звик вірити в існування Чебурашки. Та все ж нам потрібно було розв’язати «задачу із зірочкою»: спонукати людей вірити офіційним джерелам і не ігнорувати їхні повідомлення, але водночас застосовувати критичне мислення й не вірити новинам з офіційних (або схожих на офіційні) джерел на 100%, враховуючи ймовірність фейків і зламів. Наприклад, не відключатися від електромережі та не боятися, що всі телефонні дзвінки будуть записувати.

«Того дня новини доводилося поєднувати з моніторингом соцмереж і спростуванням фейків. Ближче до десятої вечора, коли вийшла на вулицю з собакою, я відчула втому. Тільки тоді вперше за день я мала бажання заплакати, але ненависть у мені тільки посилилась», — згадує Іра Рябоштан.

6 березня 2022-го, Марина Баранівська: «Неподалік станції метро “Позняки” будуємо блокпост. Чоловіки копають окопи, жінки і діти насипають пісок у мішки» 

Другою нашою постійно оновлюваною «ковбасою» стала «Дошка ганьби» — перелік медійників, медіавласників і політиків, які підтримали російське вторгнення. Інформацію для неї моніторингова комана «Детектора медіа» почала збирати пізно ввечері 24 лютого, коли з’явились перші колаборантські дописи на сайтах і в соцмережах. Зараз публікація датована 15 березня, але створили ми її 25 лютого: першою символічно стала партія «Опозиційна платформа — За життя», яка опублікувала заяву в дусі «а треба було робити як ми казали», а російське вторгнення назвала «тяжелейшими испытаниями». Також серед перших фігурантів — медведчуківські політкоментатори Михайло Міщанюк і Олексій Калініченко, адвокатка і проросійська активістка Тетяна Монтян, нардеп Нестор Шуфрич і телеведучий Дмитро Співак. Згодом на «Дошці ганьби» з’явились десятки колаборантів; ця інформація допомогла спецслужбам ефективно нейтралізувати людей, які виступали на підтримку російського вторгнення в українському інфопросторі.

Початок повномасштабної війни привернув до України увагу медіа з усього світу; іноземні журналісти не завжди знали, де шукати правдиві й повні новини, й також підривались на «мінах» російської дезінформації. Ввечері 24 лютого колеги зі Львівського медіафоруму попросили мене написати короткий текст-пояснення для світових медіа: що відбувається в Україні і де брати правдиву інформацію. В  наступні дні ми намагалися перекладати англійською всі свої важливі публікації, й англомовні версії деяких із них набирали більше переглядів, ніж оригінали.

Ми фіксували в новинах усі форми протесту проти російського вторгнення — від відмови Setanta Sports показувати матчі російських клубів до вимоги Суспільного припинити членство Росії у Європейській телерадіомовній спілці, не кажучи вже про нові санкції проти Росії і «рішучий осуд» НАТО. Ярослав Зубченко в таких обставинах не втратив оптимізм і почуття гумору й зробив добірку фільмів та комп’ютерних ігор, у яких нищать Росію. В наступні місяці Ярослав завжди повертатиме нас на світлу сторону — наприклад, запропонує рубрику «Що хорошого».

Світлана Остапа у звільненій від окупантів Бучі. Квітень 2022 року

Світлана Остапа — голова Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії — переймалася ще й долею Суспільного. «24 лютого я була на постійному телефонному зв’язку з головою правління Суспільного Миколою Чернотицьким. Компанія евакуювалася, але далі мовила, — розповідає Світлана. — Того дня кожен теле- і радіоканал намагався бути максимально корисним для людей. Але всі вони стикнулися з проблемою браку кадрів, бо люди в першу чергу вивозили свої сім’ї». Цього дня Світлані довелося сваритися телефоном із міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком, який розпорядився відключити Суспільне й увімкнути на всіх його каналах трансляцію каналу «Рада». «Я вимагала офіційного рішення парламенту, уряду чи Ради національної безпеки і оборони. Він сказав, що в Україні війна, і йому не до папірців. Ми написали про це публічно, і за кілька днів Суспільне запросили до виробництва спільного телемарафону», — розповідає Світлана.

Для мене, тоді головного редактора, ця ситуація була серйозним викликом. «Детектор медіа» завжди критикував владу, і за інших обставин ми б, звісно, публічно протестували проти вимкнення Суспільного і заміну його на контрольовану Офісом президента «Раду». Але в той день уже було відчуття, що ми з владою в одному човні і критикувати її поки що не слід. І хоча до мене звертались із закликами здійняти галас через «захоплення Суспільного», я вирішив обмежитись сухою новиною. Негласний мораторій на критику влади тримався ще кілька тижнів; ми зняли його поступово, коли влада почала робити речі, на які неможливо було заплющувати очі, — наприклад, відключила цифрове мовлення трьом каналам, близьким до «Європейської солідарності».

Світлана Остапа й її старший син Олександр організували волонтерський центр у Бучі. Квітень 2022

Звісно, непокоїло питання безпеки. Більшість команди залишалася в Києві та околицях, куди з двох боків наближалась російська армія. Ми здогадувались, що імена людей, які публічно розвінчують проросійську пропаганду, у разі окупації будуть у розстрільних списках російських спецслужб. Тому керівництво громадської організації «Детектор медіа» порадило всім, хто може, виїжджати в порівняно безпечніші регіони країни або за кордон. Частина людей виїхала вже 24 лютого, дехто — пізніше, дехто залишився в Києві або в інших містах.

«Вибухи не вщухали, — згадує Світлана Остапа. — 25 лютого ми поїхали на Вінниччину. Виїжджали зранку, а за нами висаджували в повітря мости, щоб ворог не пройшов до Києва. Ми не змогли вмовити поїхати з нами мою маму — вона разом із братовою донькою і дружиною перебралися до нас у будинок, де був невеличкий підвал і генератор. У нас вони протримались до 12 березня під постійними обстрілами Бучі. Не можу передати, як я прожила шістнадцять днів, поки вони звідти не виїхали. Але пам’ятаю, що безумовно вірила: Росія не зможе захопити Україну попри нерівні сили, попри те, що інші держави в це не вірять. Вірила і все».

Якщо вранці 24 лютого я ще мав сумніви, що в охопленій повномасштабною війною Україні комусь потрібне видання про медіа, то в кінці цього надзвичайно довгого дня вся наша команда знала, що робити і навіщо. Останню крапку поставили люди з нашої читацької спільноти, які почали пропонувати «Детектору медіа» грошову допомогу. Наступного дня я написав спільноті листа:

«Ми працюємо. Частина людей у Києві, частина — в інших містах. Всі живі, фізично ніхто не постраждав. Бережемося. Намагаємось робити те, що вміємо, аби допомогти Україні вистояти.

Головний напрямок нашої роботи зараз — фіксація та спростування кремлівських фейків у постійно оновлюваному таймлайні. Фейків багато, вони поширюються швидко, особливо у месенджерах — вайбері й телеграмі. Тому рекомендуємо всім, хто не хоче бути обманутим, видалити вайбер і обмежити перелік телеграм-каналів до перевірених і офіційних.

Дивіться і слухайте Суспільне — воно тримає високу планку якості інформації навіть у цих неймовірно складних умовах.

Якщо бачите фейки, скидайте нам. Ми працюємо день і ніч, аби інфопростір був чистішим.

Самі ми ставимо у стрічку лише перевірені новини — не завжди про медіа, але таке життя.

Коли Путін каже, що України немає і вона не має права на існування, він бреше. Україна є, і зараз вона є більшою мірою, ніж будь-коли раніше. Є і буде». 

Такий був день у більшості з нас — довгий день, який тривав тижнями і місяцями, і, зрештою, триває досі. В одного з наших колег, проєктного менеджера «Детектора медіа» Сергія Кравчука, він був іншим. Сергій пішов у військо і став на захист України зі зброєю в руках. Невдовзі пішов служити й наш системний адміністратор Владислав Д..

Сергій Кравчук з побратимами

«Я не був упевнений, що я буду робити, якщо почнеться, — розповідає Сергій Кравчук. — Для мене головне було вивезти дружину з дитиною із Києва. Ми їхали цілий день і приїхали до відносно безпечного Могилева-Подільського на Вінниччині. Там я сидів, читав новини, мене трусило. Намагався допомагати з “ковбасою”, але відчув, що це не те. І вирішив іти у військкомат». В армії Сергій не служив, про військову службу знав мало і гадки не мав, до яких військ потрапить.

«Після цього рішення мені стало легше, спокійніше, я почувся корисним. Я опинився там… де опинився, — не уточнює Сергій. — Був у шоці, бо мені довелося командувати підрозділом — досить великим як на мою відсутність армійського досвіду. З цим довелося працювати… Працюємо досі».

Владислав Д. у грудні 2022 року зник безвісти на фронті. Ми не полишаємо надії побачити його живим.

Системний адміністратор Владислав Д. ходив до військкомату тричі. За третім разом його взяли до війська. Влад брав участь у звільненні Сіверська під час контрнаступу української армії. У грудні 2022 року зник безвісти

P.S. від голови ГО «Детектор медіа» Наталії Лигачової. Отар Довженко, який на момент початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну був головним редактором групи видань «Детектора медіа», описав, яким було 24 лютого минулого року для нашої редакції. Я вдячна всій команді ньюзруму загалом та кожному з коллег та колежанок особисто за проявлені стійкість, витримку та мужність. Жоден із наших сайтів не припиняв оновлення  ні на день за весь рік війни — і це перш за все ваша заслуга.

Також я вдячна адміністративній та фінансовій команді ГО «Детектор медіа». Вже о 8-й годині ранку 24 лютого директорка ГО Галина Петренко звернулася до всіх співробітників із листом.

Галина та наш програмний директор Вадим Міський із перших годин агресії Росії були без перебільшення 24/7 на зв’язку зі мною. Наші фінансисти під звуки вибухів проводили термінові платежі тощо. Разом ми робили все можливе для забезпечення життєдіяльності організації й наших онлайн-видань в ситуації тотального форс-мажору.

Ось як згадує ці дні наш головний бухгалтер Олена Леоненко: «Найстрашніше 24 лютого були не перші звуки ракет та вибухів, а перші звуки сирени повітряної тривоги, і під ці звуки треба було набрати та відправити платежі до банку. Перші платежі пішли о 7-й ранку, а вже близько 9.00 зник інтернет та зв’язок із банком. З цього моменту розпочалася цілодобова робота та боротьба за виживання. Незважаючи ні на що, ми впоралися, поступово банк налагодив свою роботу, а ми перестали робити платежі із ванних кімнат, перестали боятися».

Наш системний адміністратор Влад Д. вийшов 24-го на роботу в офіс та перевіз у безпечне місце сервери та інше обладнання, необхідне для безперебійної роботи. Я вірю, що Влад повернеться до нас і знову буде виручати команду з безлічі форс-мажорів із нашими ґаджетами, ноутами, компами…

IT-директор Андрій Чулков 24 лютого став на вахту захисту наших видань від потроєних кіберзагроз.

Я вдячна команді відеопроєктів «Детектора медіа» та  проєкту «Ньюспалм».  Світлана Григоренко, відеграфка, виїхавши в перший день великої війни на  Західну Україну, вже через кілька днів включилася в роботу: розробляла картки для соцмереж проєктів «Фейк — правда», «Дошка ганьби», монтувала влог Ярослава Зубченка.

Ведучий влогу «Ньюспалм» сатирик Юрко Космина згадує: «Перші кілька днів тривог і комендантських діб ми з дружиною та її сестрою провели в машині на сусідньому підземному паркінгу. Парів бензину в повітрі було багато, інтернету — мало, тож дописувати в ФБ “Ньюспалму” вдавалося нечасто. А от зйомки самих випусків “Ньюспалму” вже відновилися лише за тиждень, в Івано-Франківську. Замість професійної відеотехніки київського продакшену Сергія Неретіна тепер мене знімав простий смартфон, поставлений на згин ноутбука (особливо картинка від кута зйомок із такого “суфлеру” дратувала Наталю Лигачову, ггг).

Сам “Ньюспалм”, звісно ж, довелося переформатувати в “Ньюспалм воєнного часу” — по-перше, й критикувати своїх тоді було би блюзнірством, а по-друге, й медіаринок України з усіма своїми фейками, джинсою на той момент уже схлопнувся до одного “Єдиного марафону”. Але при перепрофілюванні на ворожу пропаганду намалювалася інша проблема — наші кібервійська, які навчилися нещадно банити кремлівських гнид на всіх платформах водночас. Знаходиш якийсь сюжет у програмі Соловйова, ледве встигаєш розшифрувати — а етер вже видалено з ютубу зовсім, й жоден VPN не допоможе. Збирати програми іноді доводилося буквально по крупицях, здебільшого з доволі лажовою відеоякістю. Зараз уже все-таки знайшлася якась золота середина — й загального доступу до цього треш-контенту нема, й ми, сатирики, матеріал для боротьби з пропагандою відшукати можемо».

Я також вдячна нашим західним донорам, перш за все Internews, який ще з початку січня 2022 року почав готувати своїх партнерів — українські громадські організації — до можливого повномасштабного російського вторгнення. Саме завдяки цьому керівництво «ДМ» своєчасно вжило заходів для релокації охочих співробітників на Західну Україну. А Internews одразу після 24 лютого організував та провів релокацію кількох із нас за кордон, у Вільнюс.  Данська DANIDA в перші дні березня допомогла нам максимально убезпечити нашу фінансову та організаційну стійкість. Фонд «Відродження» виділив спеціальний грант на забезпечення стабільності ГО у перші місяці війни. А Інститут масової інформації за допомогою кількох західних організацій восени 2022-го забезпечив багатьох наших співробітників засобами для роботи в умовах відсутності електричного живлення.

Такі білборди по всій Україні з’явилися вже на 10 день повномасштабної війни

Отже, як і всі українці, команда «Детектора медіа» разом із партнерами працює на перемогу у війні з Росією, яку поступово у всьому світі визнають державою-террористкою. Віримо і переможемо!

Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»