«Детектор медіа» є правонаступником громадської організації «Телекритика», а онлайн-видання «Детектор медіа» — продовженням сайту «Телекритика». Про історію створення першого медіакритичного видання, яке дало життя й нинішнім своїм конкурентам у ніші «медіа про медіа», розповідає Наталія Лигачова.

Початок 2000-х. Після «касетного скандалу» президент України Леонід Кучма намагається взяти медіапростір під контроль. Його оточення впроваджує цензуру, а власники й менеджери медіа опиняються перед вибором: лояльність до влади або великі проблеми. Поступово стратегічний медіаресурс переходить у власність або під контроль родини Кучми та лояльних до нього фінансово-промислових груп. Уперше за десять років незалежності українські журналісти відчувають загрозу втрати професії.

У цей час, восени 2001 року, виникла «Телекритика».

Наталія Лигачова, яка в 1990-х започаткувала медіакритику в Україні, наважилася на експеримент — онлайн-видання на базі громадської організації. Інтернет у ті дні був екзотикою й мав невелику аудиторію, проте убезпечував від цензури й тиску влади; формат громадської організації дозволяв залучити грантове фінансування від міжнародних фондів, що гарантувало незалежність від бізнесу. Експеримент удався: завоювавши довіру журналістського цеху, непідцензурна й незалежна «Телекритика» півтора десятиліття була й залишається арбітром українського медіапростору.

Про ці півтора десятиліття розповідає голова громадської організації «Детектор медіа» Наталія Лигачова.

Передісторія

Із 1997 року я, будучи заступницею головного редактора газети «День», також вела щотижневу колонку телевізійних оглядів. «Телетиждень із Наталією Лигачовою» ставав дедалі популярнішим як серед читачів, так і в різних дипломатичних і політичних колах. До того, як 1999 року співтворець газети Євген Марчук, чоловік її головної редакторки Лариси Івшиної, програв президентські вибори Леоніду Кучмі й долучився до його команди, «День» був опозиційним. Але навіть після цього газета більш-менш реалістично описувала ситуацію в країні, а я могла писати у своїх колонках усе, що думала, не відчуваючи тиску.

У 2000 році зять президента Кучми Віктор Пінчук перекупив в американської компанії телеканал ICTV. Його перезапустили під керівництвом Миколи Княжицького і Дмитра Кисельова, відомого тепер пропагандистськими маніпуляціями на російському телебаченні.

Восени 2000 року, після зникнення Георгія Гонгадзе та оприлюднення плівок Мельниченка, у країні розпочався рух «Повстань, Україно!» Режим тодішнього президента Леоніда Кучми у відповідь посилив тиск на ЗМІ. Особливо цинічно це відбувається в ефірі саме каналу ICTV, на якому в цей час до створення політично-інформаційного продукту також долучається, окрім Княжицького та Кисельова, російський політтехнолог Дмитро Куликов. Я намагалася розвінчувати маніпуляції цієї команди, але опублікувати матеріали про них мені вдавалося лише на сайті «Українська правда». Зіткнувшись із проблемою неможливості існування незалежної медіакритики в рамках традиційних українських ЗМІ, я почала шукати можливість створити власний проект.

Цю ідею підтримала тодішня прес-секретарка Посольства Німеччини в Україні Сабіна Штер. Вона познайомила мене з Марком Тапліном, першим радником Посольства Сполучених Штатів Америки в Україні, який виявився постійним читачем і давнім шанувальником моєї колонки у «Дні». Вони й запропонували створити сайт, присвячений телевізійній критиці. Спершу я думала про журнал, але друковане видання було занадто дорогим задоволенням. Посольство США погодилося виділити 25 тисяч доларів на запуск проекту. У серпні 2001-го я звільнилася з газети й зосередилася на своєму проекті.

Онлайн-видання було для мене чимось зовсім новим, а головне, я не була готова до адміністрування проекту в секторі громадських організацій. Тобто на першому етапі я потребувала допомоги. Після кількамісячних пошуків можливого партнера врешті-решт я познайомилася з керівниками американської організації Internews Network, яка підтримувала дочірню організацію «Інтерньюз-Україна» — відповідно, Марджорі Роуз та Костянтином Квуртом. Ми домовилися, що сайт буде проектом «Інтерньюз-України», на який Фонд підтримки ЗМІ Посольства США дасть цільовий ґрант, а я очолю його як редакторка й керівниця проекту.

Старт

Назву «Телекритика» запропонувала Оксана Панасівська, яка тоді працювала в «Інтерньюзі». Мені сподобалася ця ідея, адже й українською, й російською слово «телекритика» пишеться однаково. Тоді ця назва здавалась ідеальною, хоча згодом, коли ми вийшли за межі телевізійної критики, вона, звісно, дещо звужувала наше тематичне поле.

Сайт був створений у вересні 2001 року. Гостем його презентації 27 вересня 2001 року був Посол США в Україні Карлос Паскуаль, який завжди велику увагу приділяв українським ЗМІ, особисто контактував із багатьма журналістами. До команди «Телекритики» на самому початку на моє запрошення увійшли Ганна Шерман, Сергій Черненко, Тетяна Акімова, а згодом долучилися Володимир Соловйов та Леся Кравченко. Потім команда поступово розширювалася. Ніна Краснова, Оксана Лисенко, Людмила Гуменюк, Леся Ганжа, Наталія Данькова, Тетяна Рябокінь — це люди, завдяки яким відбувалося становлення «Телекритики» на її першому етапі. Серед постійних авторів-фрилансерів були Сергій Дацюк, Анатолій Тихолаз, Ірина Чемерис, Сергій Гузь та інші. Досить скоро «Телекритикою» почали цікавитися інші донори, й протягом періоду 2001–2004 років нас підтримували американські Internews Network та NED, фонд «Відродження», програма «МАТРА» (посольство Нідерландів), британський проект ТАDS тощо.

Головними завданнями сайту було висвітлення важливих медійних подій в Україні, аналіз процесів і тенденцій у медійному полі, а також критика телевізійного продукту. Телеканалів тоді було набагато менше, ніж тепер: «1+1», яким володіли Олександр Роднянський і Борис Фуксман; «Інтер» Олександра Зінченка та Ігоря Плужникова; група Пінчука — ICTV, а згодом СТБ й Новий канал; невеликі канали ТОНІС і ТЕТ та інші. Помітним за тих часів був і державний УТ-1. Ми сподівалися, що критика дасть журналістам цих телеканалів інструменти боротьби за свою незалежність від впливу власників і цензури, яка панувала в українських ЗМІ. Також ми хотіли донести до експертної аудиторії, політиків, дипломатів ті проблеми, що існували в медіапросторі.

Паралельно з підготовкою до запуску «Телекритики» в серпні 2001 року я долучилася до іншого важливого процесу — створення Комісії з журналістської етики. Ірина Чемерис, яка працювала журналісткою й редакторкою на каналах СТБ, ICTV і в газеті «День», поділилася зі мною ідеєю комісії, що мала б напередодні парламентських виборів об’єднати журналістів, охочих працювати за стандартами й готових протистояти тиску власників і влади на редакційну політику своїх ЗМІ. Ми дійшли спільної думки, що єдиною компромісною постаттю, яка користується незаперечним авторитетом серед журналістів різних видань і могла би їх об’єднати, є головред «Дзеркала тижня» Володимир Мостовий.

Тоді вже існувала громадська організація «Хартія 4», що об’єднувала низку відомих журналістів — Сергія Рахманіна, Юлію Мостову, Олександра Кривенка, Миколу Вересня, Тараса Кузьмова та інших. Ірина звернулася й до них із пропозицією разом створити Комісію з журналістської етики, й вони погодилися. Ми з Іриною увійшли до складу комісії, яка була утворена 16 вересня 2001 року на з’їзді підписантів звернення «Журналісти — за чисті вибори» (наближалася парламентська кампанія-2002). Члени комісії почали свою роботу  з поїздок регіонами для дискусій із місцевими журналістами щодо принципів їхньої діяльності, залучення до підписантів Кодексу журналістської етики, зустрічей із представниками місцевої влади. За підтримки USAID та Freedom House вийшла друком збірка статей «До дискусії про журналістську етику» (упорядниці — Ірина Чемерис та Наталія Лигачова). Щоправда, згодом наші з Іриною та керівництвом комісії погляди на роль і методи побудови цього органу розійшлися. На початку 2002-го я вийшла зі складу комісії. А ще раз увійшла до її складу аж у 2014 році.

«Журналістська осінь»

Тим часом ситуація зі свободою слова в Україні дедалі погіршувалася. Вплив Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) та її лідера Віктора Медведчука, який 2002 року став головою Адміністрації Президента (АП), на медіапростір зростав. Медведчук запросив до України команду російських політтехнологів під керівництвом Марата Гельмана, яка мала розробити для влади систему ефективної роботи зі ЗМІ. В АП було створено управління інформаційної політики, яке очолив Сергій Васильєв. Поступово АП почала впроваджувати так звані темники — неофіційні інструкції, які надходили практично всім великим телеканалам та великим друкованим ЗМІ. У них ішлося про те, висвітлювати чи не висвітлювати ті чи інші події, а якщо висвітлювати, то як. На телеканали надсилалися однакові сюжети, які виробляла підконтрольна Сергію Васильєву ТРК «Альтернатива».

Виступаючи на польсько-українській конференції в Інституті журналістики, Сергій Васильєв заявив, мовляв, грантодавці підтримують медіа, які «розхитують ситуацію в державі». На сторінках «Телекритики» почалася масштабна дискусія про те, як і чому влада намагається взяти під контроль ЗМІ та як цьому може протистояти медійна спільнота. Під час дискусії лунали думки щодо створення медійної профспілки, журналістського страйку тощо. Зазначу, що «Телекритика» мала власні джерела, що постачали інсайдерську інформацію як із редакцій, так і зі структур, що розробляли темники, тому її аналітичні та критичні матеріали були обґрунтованими й достовірними.

За рік після створення «Телекритики», у вересні 2002 року, в журналістському середовищі назрівав бунт. Першою ластівкою став протест колективу інформаційного агентства УНІАН, серед засновників якого була Національна спілка журналістів України. Вони не погодились із призначенням нового керівника — Василя Юричка, який раніше очолював «Президентський вісник». Тоді ж почалися звільнення на телеканалах: із Нового пішли Андрій Шевченко, Ігор Куляс та Іванна Найда, звільнилися й кілька журналістів ТОНІСа. В кінці вересня «Телекритика» опублікувала матеріал «Велика теледепресія», в якому описала ситуацію, а вже 1 жовтня з матеріалом «Так жити не можна?», опублікованим «Телекритикою» та «Українською правдою», виступив журналіст СТБ Роман Скрипін. Він відкрито заявив про існування звернення до Президента та його Адміністрації з вимогою припинити тиск на ЗМІ, підписаного понад ста журналістами. Щоправда, частина відкликала свої підписи через тиск із боку власників та менеджерів великих телеканалів, тож звернення не було опубліковано.

Стало очевидно, що необхідно діяти. 3 жовтня 2002 року за підтримки парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, очолюваного Миколою Томенком, представником опозиції, в київському Будинку кіно зібралися близько півсотні журналістів. Модератором круглого столу виступила я, як керівниця «Телекритики». Учасники зборів ухвалили «Маніфест українських журналістів щодо політичної цензури». «Телекритика» його опублікувала та почала збирати підписи під ним. За кілька днів документ зібрав 467 підписів журналістів з усієї України.

5 жовтня вже понад сто журналістів зібралися в Києві в Будинку вчителя. Модерував зустріч журналіст Андрій Шевченко. На розгляд зборів Ірина Чемерис, я та Андрій Шевченко запропонували три ідеї: створити страйковий комітет, який міг би підготувати або, принаймні, вести боротьбу за всеукраїнський страйк журналістів; створити оргкомітет зі створення незалежної медійної профспілки; звернутися до Адміністрації Президента з вимогою звільнити Сергія Васильєва, який очолював управління інформаційної політики. Остання ідея не набрала достатньої кількості голосів. Проте після бурхливої дискусії було ухвалено заяву учасників установчих зборів українських журналістів «Політична цензура в Україні», під якою підписалася 91 людина. Також оголосили про створення оргкомітету зі створення незалежної медійної профспілки, куди, зокрема, увійшла і я разом з іншими відомими журналістами — Ігором Кулясом, Романом Скрипіним, Данилом Яневським, Андрієм Шевченком, Альбіною Трубенковою, Іриною Чемерис, Сергієм Гузем. Було створено також страйковий комітет, до якого теж увійшла низка відомих журналістів — Олександр Кривенко, Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Олена Притула, Андрій Шевченко, Євген Глібовицький та інші. Страйкому довірили вступити у переговори із владою й оголосити наші перші вимоги — проведення парламентських слухань із проблем політичної цензури. Ми також вимагали від власників і керівників ЗМІ запровадити мораторій на звільнення співробітників із політичних мотивів, а від Генеральної прокуратури — порушити кримінальну справу за ознаками перешкоджання професійній діяльності журналістів. Ще одна вимога — довести до суду й покарати винних у загибелі наших колег — Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова. Також збори прийняли текст доповнення до заяви «Політична цензура в Україні», запропонований та виписаний мною. У доповненні вперше в Україні журналісти визначили власне розуміння «політичної цензури» та її відмінності від «редакційної політики».

До перемоги над цензурою було далеко, але ми змогли винести цю проблему в публічну площину та змусити владу рахуватися із журналістською спільнотою як організованою силою.

Владі довелося поступитись у ситуації з УНІАН: Юричка не було призначено й агентство мало змогу досить неупереджено висвітлювати політичні події аж до Помаранчевої революції. Журналістів перестали звільняти з центральних телеканалів, а маніпуляції пропагандистів АП стали тоншими. До того ж, за кілька днів після журналістських зборів український читач уперше побачив темники — їх опублікував у матеріалі «Князь тьмы и темников» на «Українській правді» Вахтанг Кіпіані. Владі стало важче заперечувати факт існування цензури.

У листопаді 2002 року було створено Київську незалежну медіа-профспілку. Першим її головою став Андрій Шевченко, який тоді вже звільнився з Нового каналу. Як представниця «Телекритики», я разом з іншими активістами руху увійшла до управлінського органу КНМП — Комітету. Наступного, 2003 року, коли Шевченко пішов працювати на новостворений 5 канал, профспілку очолив дніпродзержинський журналіст Сергій Гузь, чиє ім’я та думки щодо подій у медіа ми дізналися завдяки дискусійним матеріалам на «Телекритиці». Коли стало ясно, що робота не дозволяє лідерам журналістського руху повністю присвятити себе профспілці, я запропонувала Сергієві переїхати до Києва й зайнятися розбудовою КНМП. Черговий з’їзд КНМП підтримав кандидатуру Сергія Гузя.

Тим часом страйковий комітет за сприяння опозиційних парламентарів добився зустрічі з тогочасним Головою Верховної Ради Володимиром Литвином, який погодився провести слухання щодо політичної цензури. Вони відбулися у грудні 2002 року. Із трибуни Верховної Ради виступили Андрій Шевченко, Юлія Мостова, Євген Глібовицький та інші відомі журналісти, делеговані страйковим комітетом і КНМП. Завдяки прямій трансляції в загальнонаціональному телеефірі вперше пролунала інформація про політичну цензуру в Україні. Під час слухань у парламенті поширювалися результати опитування медійників про умови їхньої роботи, проведеного «Телекритикою». Згодом, 3 квітня 2003 року, ВР ухвалила закон «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова», що вперше зафіксував визначення політичної цензури.

Делегація, сформована страйковим комітетом медійників, КНМП та Комітетом ВР із питань свободи слова та інформації, побувала у Брюсселі, й Парламентська асамблея Ради Європи у своїх документах заявила про політичний тиск і цензуру в Україні, попри активний спротив Адміністрації Леоніда Кучми.

Отже, у 2002 році «Телекритика» стала чимось більшим за онлайн-видання — осередком боротьби за свободу слова, агентом впливу й незалежним майданчиком для професійної дискусії медійників. Саме в публікаціях штатних журналістів і позаштатних дописувачів «Телекритики» виникали та розвивались ідеї, які згодом успішно використовувались у боротьбі за свободу професії.

Ми говорили про те, що виграної битви не досить: щоби перемогти, потрібно міняти правила гри, вносити зміни до законодавства, а на рівні окремих ЗМІ створювати осередки профспілки, ухвалювати засади редакційної політики, документи, які гарантуватимуть невтручання в роботу журналістів. Першим таким документом, підписаним наступного року, стали засади редакційної політики 5-го каналу.

Своєрідним підсумком дискусій про цензуру, редакційну політику та способи протистояння впливу влади на ЗМІ стала брошура «Журналістська осінь — 2002. Дискусія про політичний тиск і цензуру в українських медіа», яку «Телекритика» за підтримки «Інтерньюз-Україна» випустила 2003 року.

Створення ГО «Телекритика»

Попри організований спротив журналістської спільноти, ситуація в медіапросторі України погіршувалася. Команді Віктора Медведчука вдалося вибудувати єдину систему управління інформаційними потоками, за межами якої залишалася невелика кількість опозиційних та незалежних видань. Власники великих телеканалів стали васалами Леоніда Кучми й заохочували використання технологій обману, що готували ґрунт для запланованих на 2004 рік президентських виборів.

«Телекритика» дослідила й систематизувала ці маніпуляції у книжці «Телебачення спецоперацій. Маніпулятивні технології в інформаційно-аналітичних телепрограмах українського телебачення: моніторинг, методи визначення та засоби протидії, рекомендації щодо принципів відкритої редакційної політики телеканалів», виданій 2003 року. Її авторами були, крім мене та оглядача «Телекритики» Сергія Черненка, президент Академії української преси Валерій Іванов і медійний експерт Сергій Дацюк. Це унікальний за масштабністю й докладністю опис ситуації, що склалася на той час в українському медіапросторі. Ми описали маніпулятивні технології, що існують у світі, й наочно продемонстрували, використовуючи результати моніторингу новин і політичних телепрограм, як ці технології застосовуються в українських медіа. Також до цієї збірки увійшло масштабне опитування експертів і журналістів, які розповіли про ситуацію в новинах та ньюзрумах на українському телебаченні, маніпулятивні технології тощо.

2003 рік став початком постійного моніторингу якості інформаційних програм українських телеканалів, яке «Телекритика» (яка згодом змінила бренд на «Детектор медіа») робить без перерв уже 15-й рік. Першим автором моніторингу став Ігор Куляс, колишній шеф-редактор інформаційної служби Нового каналу, який пішов із телебачення через тиск Адміністрації Президента та працював у ГО «Інтерньюз-Україна». Дослідження щоденних головних випусків новин було його ідеєю. Ігор розробив свою методологію, що демонструвала маніпулятивні прийоми та порушення стандартів в інформаційних програмах. Моніторинг став одним із головних інструментів нашої роботи; завдяки прозорій методології та наочності результатів його добре сприймала не тільки експертна та журналістська, але й ширша аудиторія.

За підтримки Посольства Нідерландів у лютому 2004 року ми розпочали випускати щомісячний друкований журнал «Телекритика», який виходив до січня 2011 року.

До кінця 2003 року і я як менеджерка, й наша команда достатньо зміцніли, щоби перейти на наступний рівень. На пропозицію керівниці Internews Network Марджорі Роуз «Телекритика» відокремилася від «Інтерньюз-України» й сама стала громадською організацією. Її було офіційно засновано в січні 2004 року. Засновниками стали я і Ганна Шерман, заступниця редактора й колумністка «Телекритики». У жовтні 2004 року ГО «Телекритика» переїхала з офісу «Інтерньюзу» на Ризькій у власне приміщення. Було обрано правління ГО «Телекритика», його головою стала я (й залишалася в цьому статусі до 2016 року).

Журналістська революція

У 2004 році всі зусилля пропагандистів Банкової були спрямовані на те, щоб не дати опозиційному прозахідному кандидату у Президенти Віктору Ющенку виграти вибори. На перемогу влади працювали кілька команд українських і російських політтехнологів. І до того сувора цензура на телебаченні перетворилася на тотальну: темники стали основою редакційної політики. Вибивався із загальної картини хіба що телеканал Віктора Пінчука ICTV: замість темників Медведчука в них Дмитро Кисельов, який на той момент, після звільнення з каналу Миколи Княжицького, одноосібно керував інформаційним мовленням, запровадив власні технології цензури та маніпуляцій. «Телекритика» пильно стежила й докладно розповідала про маніпуляції та порушення стандартів у висвітленні політичних подій та передвиборчої боротьби (згодом ці матеріали увійшли до збірки «Інформаційні війни. Моніторинг теленовин та медіатехнологій під час президентської кампанії 2004 в Україні»). Своїми публікаціями, дискусіями, а також участю в журналістських акціях (зокрема й на підтримку 5-го каналу, який тоді зазнавав утисків влади) «Телекритика» разом з іншими громадськими організаціями та колегами активно сприяли визріванню в журналістському середовищі хвилі протесту.

Влітку 2004 року стало зрозуміло, що хоча Київська незалежна медіа-профспілка й відіграла свою важливу позитивну роль як одна із форм самоорганізації журналістів у боротьбі за права і професію, для протистояння тотальній цензурі профспілкова боротьба потребувала виходу на новий рівень. Разом із Євгеном Глібовицьким, Андрієм Шевченком, Сергієм Черненком, Сергієм Гузем та Єгором Соболєвим ми зустрілися й розробили новий план дій. Його схвалив позачерговий з’їзд КНМП. Сергій Гузь зосередився на створенні всеукраїнської Незалежної медіа-профспілки та поступився місцем голови КНМП Єгору Соболєву, колишньому журналісту «Українських новин», чиїм завданням було організувати протест столичних журналістів проти цензури.

Пересвідчитись у тому, що передумови для протесту були, можна, переглянувши тогочасні публікації «Телекритики», зокрема ті, що включені до виданої 2005 року збірки «Журналістська революція — 2004: події, люди, дискусії». Євген Глібовицький, який звільнився з «1+1», Леся Сакада, яку тогочасний керівник інформаційної служби «1+1» В’ячеслав Піховшек змусив змовчати про судимості Віктора Януковича в біографічному фільмі про кандидата, та інші журналісти дедалі відвертіше розповідали про тиск, цензуру та обмеження свободи слова в українських ЗМІ. Після численних зустрічей, які Єгор Соболєв організовував для різних середовищ медійної спільноти, назріла ініціатива спільного виступу журналістів усіх телеканалів проти цензури. Велику роль у визріванні журналістської революції зіграло також голодування журналістів опозиційного 5-го каналу на знак протесту проти намагань влади припинити його мовлення.

28 жовтня 2004 року близько сорока журналістів, зібравшись на сходах інформаційного агентства УНІАН, виступили зі спільною заявою. Щоправда, серед них не було журналістів «1+1»: спершу вони планували зробити власну, жорсткішу заяву, проте керівникові каналу Володимиру Оселедчику вдалося шантажувати підлеглих. На знак протесту проти дій менеджера та незгоди зі своїми колегами, які відмовилися підписати заяву, з «1+1» звільнилися семеро журналістів: Юлія Бориско, Галина Бецко, Федір Сидорук, Віктор Заблоцький, Наталія Фіцич, Мар’яна Воронович та Ігор Скляревський. Їхні інтерв’ю, як і матеріали інших журналістів, що насмілилися відкрито говорити про цензуру, публікувала «Телекритика». Відвідуваність сайту різко зросла, адже довідатися про ці події з інших джерел, окрім нашого та ще декількох онлайн-видань, було неможливо: цензура була суворою як ніколи.

Під заявою сорока журналістів проти цензури на телеканалах, опублікованою «Телекритикою», поставили свій підпис понад 350 колег із більш ніж двох десятків телекомпаній. Ми також публікували листи звичайних громадян на підтримку учасників акції журналістського протесту, яка стала однією з важливих передумов Помаранчевої революції. Водночас наше видання щодня відстежувало, як самі учасники журналістського протесту дотримуються взятих на себе зобов’язань — чи немає в їхніх матеріалах маніпуляцій, прихованої реклами чи піару.

23 листопада 2004 року ініціативна група журналістського руху «Ми не брешемо!», створеного «Телекритикою» та КНМП одразу після сфальсифікованого другого туру президентських виборів, закликала журналістів у вирішальний для України час припинити брехати і стати на бік свого народу. «Телекритика» брала активну участь в організації та роботі незалежного прес-центру «Правда переможе», де працювала разом із колегами з інших медійних ГО й наша кореспондентка Наталія Данькова. На Майдані-2004 «Телекритика» поширювала і власну друковану продукцію — листівки, журнали.

Після перемоги Майдану-2004 та оголошення третього туру президентських виборів ми проводили чат-конференції з регіональними журналістами й політиками, виїзні круглі столи в обласних центрах. Сприяли боротьбі журналістських колективів УТ-1 та ICTV, які під час Майдану приєдналися до протестів проти цензури й за ухвалення редакційних кодексів. Закликали поширювати практику унормування відносин між власником, менеджментом та колективом на інші медіа. Нашим завданням було допомогти журналістам, значною мірою розділеним на «біло-блакитних» і «помаранчевих», побачити спільну мету — можливість працювати чесно й за стандартами.

Реформи, обіцяні країні Віктором Ющенком та підтримані Майданом, були неможливі без кардинальних змін у медіа. «Телекритиці» судилося бути одним із головних мозкових центрів планування цих змін. Упорядкування відносин між власниками, менеджерами й журналістами; люстрація журналістів, що займалися маніпуляціями на користь режиму Кучми; створення громадського мовлення та роздержавлення преси; впровадження й дотримання професійних стандартів і саморегуляція ЗМІ та багато інших векторів змін були описані та обговорені в матеріалах «Телекритики», які згодом увійшли до книжки «Журналістська революція — 2004: події, люди, дискусії». На жаль, більшість цих ініціатив були або заблоковані, або розтягнуті на багато років політичними елітами, що не доросли до розбудови повноцінних демократичних інституцій.

Після Помаранчевої революції: боротьба за зміни

Свобода слова, завойована на Майдані, протрималася недовго. Без змін до законодавства, масштабних перетворень у державі та суспільстві повернення до цензури і політичного тиску було питанням часу. Боротьба за якісні зміни у сфері медіа лише починалась.

У січні 2005 року «Телекритика» стала одним із засновників Коаліції громадських організацій «Суспільне мовлення». Ідея створення Коаліції виникла у грудні 2004-го під час зустрічі, на якій, зокрема, були присутні я, Валерій Іванов, Дмитро Котляр, Тетяна Лебедєва, Олександр Чекмишев. Ми говорили про те, як можна швидко створити в Україні громадське (в українському законодавстві використовується термін «суспільне») телерадіомовлення, розбудова якого була однією з передвиборних обіцянок Віктора Ющенка. До коаліції увійшли Незалежна асоціація телерадіомовників, Громадська рада з питань свободи слова та інформації при профільному Комітеті ВР, «Телекритика», Інститут політики, Академія української преси, Комітет «Рівність можливостей» та Київська незалежна медіа-профспілка, загалом 13 організацій. Згодом альтернативну концепцію почав розробляти Олександр Ткаченко, який пішов із посади керівника Нового каналу і вочевидь сподівався створити та очолити громадське телебачення.

Коаліція розробила низку проектів документів, що регламентували редакційну політику, фінансовий менеджмент та інші аспекти роботи майбутнього громадського мовника. У написанні засад редакційної політики брали участь я, Сергій Черненко та — в якості головного автора — Ігор Куляс. Разом із медіаюристом Тарасом Шевченком представники «Телекритики» також працювали над проектом Закону України «Про суспільне телебачення і радіомовлення».

У робочій групі при профільному Комітеті ВР, що готувала законопроект, окрім мене й Тараса Шевченка від громадськості, брали участь також народні депутати: представники як «помаранчевої» коаліції, так і опозиції, зацікавленої в доступі до медіаресурсу. Компромісний законопроект пройшов перше читання у ВР, проте друге було завалене 22 грудня передусім президентською фракцією «Наша Україна». «Яструби» в оточенні Віктора Ющенка заблокували створення громадського мовлення, переконавши Президента в необхідності збереження керованих державних медіа. «Телекритика» жорстко критикувала Ющенка за відсутність політичної волі до створення суспільного мовлення. Одна з моїх статей того часу мала назву «Первым каналом хотят забивать пропагандистские гвозди?».

Попри це, спроба реформувати УТ-1 була: канал на початку 2005 року очолив Тарас Стецьків, а організацією інформаційного мовлення займалися Андрій Шевченко, Катерина Кириченко, Василь Самохвалов та інші. Тренінги з журналістських стандартів для всіх співробітників новин УТ-1 провів Ігор Куляс, і ньюзрум повинен був працювати за принципами, розробленими нами в межах коаліції «Суспільне мовлення». «Телекритика» ретельно відстежувала всі реформи на Першому.

Але врешті-решт під тиском тих же «яструбів» із команди Ющенка команда реформаторів із Першого вимушена була піти. Невдовзі після того, як канал очолив замість Стецківа та Андрія Шевченка телеменеджер Віталій Докаленко, журналісти Першого були змушені балансувати між інтересами кількох центрів впливу у владі. Та все ж новини УТ-1 до 2010 року, коли до влади прийшов Віктор Янукович, залишалися порівняно якісними.

Період цілковитої свободи слова й невтручання влади в роботу журналістів був нетривалим. Уже восени 2005 року, коли почалося відкрите протистояння між оточенням Віктора Ющенка та Юлією Тимошенко, що закінчилося кількома відставками, і влада, й опозиція почали використовувати медіа у своїх інтересах, домовлятися з олігархами-медіавласниками, тиснути на журналістів, платити за присутність в ефірі й лояльність до них ЗМІ. «Помаранчеві», декларуючи демократичні принципи, не були готові сприймати критику й контроль із боку ЗМІ. Показовою була реакція Віктора Ющенка на публікацію критичних матеріалів про його сина на «Українській правді»: Президент грубо й агресивно висловився на адресу автора цих статей Сергія Лещенка. Тоді представники «Телекритики» брали активну участь у зборах журналістів із цього приводу та підписалися під жорсткою заявою журналістів про неприпустимість такої поведінки глави держави.

У кінці листопада 2005 року медійні організації довірили мені виступити з доповіддю на президентських слуханнях «Виклики, народжені свободою». Я резюмувала головні претензії, що виникли в медійної спільноти за рік по Помаранчевій революції. Перш за все, ми вимагали від влади прозорої та чіткої схеми взаємодії зі ЗМІ, а також обов’язкової участі громадянського суспільства в будь-яких законодавчих ініціативах влади у сфері ЗМІ. Другим пунктом вимог було роздержавлення ЗМІ, створення громадського телебачення, невтручання в редакційну політику та законодавче закріплення неможливості цензури в Україні. В цій же доповіді були сформульовані основи для подальшого розвитку ЗМІ в Україні як незалежного й демократичного інституту: закон про прозорість медіавласності, створення чіткої та публічної інформаційної політики держави, а також підтримка журналістської освіти. Найбільше схвалення учасників слухань, які проходили в Українському домі, викликала вимога до влади відправити у відставку одіозного голову Держтелерадіо Івана Чижа, який очолював цей орган за Кучми.

Наприкінці 2005 року «Телекритика» опинилась у скрутному становищі. Наближалися парламентські вибори — перші вибори після Помаранчевої революції, на яких міг відбутись (і, зрештою, відбувся) реванш Партії регіонів. «Помаранчеві» також починали поступово схилятися до кучмістських методів роботи зі ЗМІ. Проте західні донори розглядали Майдан як остаточну перемогу демократичних цінностей та вважали, що громадянське суспільство в Україні має дати собі раду самостійно. Обсяги грантової підтримки «Телекритики» скоротилися, й організація постала перед новим викликом: як підтримувати й розвивати онлайн-видання та журнал, не втрачаючи редакційної незалежності?

Втім, як завжди, пильно й вичерпно, «Телекритика» аналізувала та висвітлювала роль медіа та дотримання стандартів під час виборчої кампанії 2006 року, коли стала очевидною нова тенденція — засилля прихованої реклами (джинси) в новинах центральних телеканалів. Матеріали цього періоду увійшли до збірки «Джинсова свобода. Роль медіа у парламентській виборчій кампанії-2006», виданої 2007 року.

Хоч якими прозахідними вважалися «помаранчеві» політики, від своїх попередників-кучмістів вони успадкували антипатію до «грантожерів». «Телекритика» була однією з організацій, що весь час тримали владу в тонусі, руйнуючи старі та нові корупційні схеми і практики, нагадуючи про дані зі сцени Майдану обіцянки, вимагаючи дотримання законів і доносячи до Заходу свідчення того, що з демократією та громадянськими свободами в Україні не все гаразд. Як і за часів Кучми, ми чули з боку політиків звинувачення в безвідповідальності та «розгойдуванні човна». Та якщо до Помаранчевої революції громадянське суспільство покладало сподівання на зміну облич у владі, тепер було очевидно, що ми повинні змусити саму владу змінитися.

Модернізація «Телекритики»

У 2006 році відбулися відчутні зміни у складі команди «Телекритики». На зміну журналістам, які зростали разом із «Телекритикою» й пішли працювати в інші проекти або й до Адміністрації Президента (Сергій Черненко), до команди долучилися нові люди: Світлана Остапа, Отар Довженко, Євген Булавка, Мар’яна Закусило та інші. Якщо раніше головним продуктом сайту були медіакритичні та аналітичні статті, то тепер тематика розширилася: «Телекритика» стала приділяти більше уваги медіа як бізнесу та новинам. Це відбулося перш за все за ініціативою Отара Довженка, який врешті став моїм заступником як шеф-редакторки й редактором сайту «Телекритика». Аудиторія українського інтернету зростала (як і конкуренція на ринку онлайн-видань), і «Телекритика» залучала дедалі більше читачів із різними смаками та зацікавленнями. «Ви стали цікавішим виданням не тільки для телевізійників, але й для всіх громадян», — сказав у нашому опитуванні, присвяченому п’ятиріччю «Телекритики», телепродюсер Влад Ряшин.

Зросла й кількість публікацій. Сайт, що замислювався як авторський проект із кількома статтями на тиждень, почав генерувати щодня десятки ексклюзивних матеріалів. Разом зі мною як авторкою телекритичних колонок публіцистичну складову тримали яскраві автори — Михайло Бриних, Андрій Кокотюха, Борис Бахтєєв, Сергій Грабовський, Тетяна Метельова, Аркадій Сидорук та інші.

Головним вектором діяльності ГО «Телекритика» стала боротьба із прихованою рекламою — джинсою, що буйним цвітом розквітла за часів президентства Ющенка. Олігархи, зберігаючи лояльність до глави держави, потурали корупції в ефірі своїх телеканалів. Будь-яка поява політика в ефірі, будь-яке повідомлення про його дії чи досягнення була можлива лише за гроші. Йшлося про мільйонні суми, які сплачувалися не лише підпільно, а й офіційно — дійшло до того, що державні структури почали укладати угоди з медіагрупами про інформаційний супровід. Унаслідок цього суспільство отримувало повністю спотворену картину подій.

Джинса в тому вигляді, в якому її почали практикувати українські медіа, немислима на цивілізованому Заході. Тому нам знадобився час, щоби пояснити цю проблему зарубіжним партнерам і продемонструвати її серйозність, а також виробити інструментарій для визначення ознак замовності матеріалу. Згодом, услід за «Телекритикою», моніторингом джинси почали займатись інші дослідницькі організації.

До кінця 2006 року ми підійшли з великими планами та амбіціями, для яких були необхідні ресурси. Донорського фінансування критично не вистачало для того, щоби не втратити завойовані позиції на ринку нішевих інтернет-ЗМІ. Саме тоді я отримала пропозицію від бізнесмена й політика Олександра Третьякова, колишнього першого помічника Президента Ющенка. Він був готовий інвестувати в «Телекритику» за умови, що сайт і торгівельна марка перейдуть у власність холдингу «Главред-медіа».

Це був непростий вибір, адже ми ризикували редакційною незалежністю, попри те, що Третьяков гарантував невтручання та не ставив жодних вимог. Нам потрібно було пояснити як іноземним партнерам, так і читачам, що входження в комерційний холдинг не означає, що ми працюємо в інтересах власника, а не громадянського суспільства. Врешті я погодилася на цю угоду, тож наступні дев’ять років, із початку 2007 до кінця 2015-го, «Телекритика» існувала паралельно у двох іпостасях — «комерційній», що належала товариству з обмеженою відповідальністю, і «громадській», за яку відповідала ГО «Телекритика», проекти якої продовжували підтримувати наші головні донори.

Міноритарними акціонерами новоутвореного ТОВ «Телекритика» стали я (20 %) та Отар Довженко (6 %). 74 % уставного капіталу належало ТОВ «Главред-Медіа». Я також стала директоркою ТОВ «Телекритика», що було однією з наших умов. Адже те, що ми не стали просто проектом самого холдингу «Главред-медіа», а створили разом із ним окрему юридичну особу, керівником якої стала я, давало більше шансів зберегти редакційну незалежність. Подальший досвід показав, що й справді це дало нам досить великі переваги, особливо у 2010 році, коли власником «Главред-медіа» став Ігор Коломойський.

Попри непрості дискусії із власником та керівництвом «Главред-медіа», наша «комерційна» складова не тільки не заважала «громадській», а навпаки, давала змогу поширювати матеріали, які ми робили за проектами ГО «Телекритика», для набагато більшої аудиторії. Жодне медіа, зокрема й ті, що належали Третьякову (холдинг «Главред-Медіа» і телекомпанія «Гравіс», згодом «Сіті» й «Кіно»), не були для нас недоторканними: ми критикували всіх однаково. Хоча, звісно, відтоді ми самі стали мішенню для критики — було багато охочих пошукати в наших матеріалах «піар Третьякова» (а потім Коломойського).

Достатньо суттєві інвестиції холдингу «Главред» дали змогу розширити команду. До «Телекритики» у 2007–2008 роках долучилися Костянтин Дорошенко, Юлія Магай, Валерій Милосердов, Олеся Савенко, Марина Баранівська, Євгенія Продаєва та інші, повернулася в команду Леся Ганжа, а журнал «Телекритика» очолив Євген Мінко. Якщо раніше журнал був фактично дайджестом матеріалів онлайн-видання, то протягом наступних трьох років він перетворився на якісне, конкурентоспроможне і яскраве видання з оригінальним контентом. Сподівань на те, що він стане масовим і самоокупним, ми не мали, але розраховували, що «Телекритика» лежатиме на столі кожного українського медіаменеджера. Із 2007 року й до останнього номера у грудні 2010 року фінансувало видання журналу вже саме ТОВ «Телекритика».

Славко Вакарчук відповідає на запитання читачів в онлайн-чаті Телекритики. Справа – Світлана Остапа. 2008

Новою амбіцією «Телекритики» був діалог не тільки із журналістами та експертами, а й учасниками ринку — бізнесменами, медіаменеджерами, продюсерами, піарниками. У 2007–2009 роках ми організували серію круглих столів на важливі для українського медіаринку теми: серіальне виробництво, продаж реклами на телебаченні, цифрове мовлення, взаємини піару та медіа, журналістська освіта тощо. Разом із фотошколою Віктора Марущенка ми провели конкурс іміджевих фотографій «Вся правда про медіа».

2007 року «Телекритика» започаткувала спеціальну номінацію «Фаворит телепреси» в межах галузевої премії «Телетріумф» (надалі премія стала премією самої «Телекритики»). Її присуджувало медіажурі, що складалося із журналістів різних видань, які пишуть про медіа. Першим «Фаворитом телепреси» стала програма «Вікна-новини» телеканалу СТБ; цікаво, що шеф-редактор цієї програми Олексій Мустафін 2002 року опонував «журналістській осені», доводячи, що цензура є лише формою редакційної політики ЗМІ.

Водночас «Телекритика» не припиняла висвітлювати теми, проблеми та процеси, пов’язані із журналістськими стандартами, взаєминами медіа і влади, редакційною політикою. За участі багатьох медійних експертів була організована всеукраїнська акція «Краще не брехати», в межах якої знані журналісти розповідали регіональним колегам про те, як працювати за стандартами і протидіяти механізмам цензури та джинси. Активно долучалися до тиску громадянського суспільства на владу задля формування наглядових рад Національної теле- і радіокомпанії України, що мало стати першим кроком до їхнього перетворення на суспільне мовлення. І хоча влада — і Президент Ющенко, і прем’єр Янукович — заблокували цей процес восени 2006 року, «Телекритика» брала активну участь у проектах, ініційованих Організацією співробітництва та безпеки в Європі, спрямованих на створення суспільного мовлення в Україні: розробці законопроектів, засад редакційної політики тощо.

Саме «Телекритика» зробила публічним конфлікт на телеканалі «Інтер», де нова топ-менеджерка Ганна Безлюдна намагалася звільнити всіх журналістів, та разом із КНМП допомогла співробітникам каналу захистити свої трудові права. У всіх подальших масштабних конфліктах (а їх було чимало — «Медіадім», «1+1», НТКУ та інші) журналістські колективи покладалися на «Телекритику» як захисницю їхніх інтересів та посередника у розв’язанні суперечок, хоча ми, звісно, дотримувалися балансу у висвітленні цих протистоянь.

Як представниця ГО «Телекритика» я була членкинею Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при Президентові України та брала участь у розробці типових правил акредитації, що спрощували доступ журналістів до органів влади; рекомендацій щодо основних стандартів оприлюднення інформації на веб-сайтах органів державної влади та місцевого самоврядування в інтернеті та інших важливих документів. Комісія працювала також над стратегією впровадження прозорості медіавласності та створення громадського телерадіомовлення. Ця комісія діяла до 2010 року, коли її ліквідував новообраний Президент Віктор Янукович.

Я також була членкинею Незалежної експертної ради з питань діяльності мас-медіа під час виборів, створеної в лютому 2006 року для контролю виконання виборчого законодавства та цивілізованого висвітлення виборів; окрім громадської ради при Держтелерадіо, членом якої я була з 2003 по 2008 рік, у 2005-му я увійшла до громадської ради при Нацраді з питань телебачення і радіомовлення. Участь у роботі цих органів забирала багато часу, але я розуміла, що це мій внесок у реформи.

Ми намагалися допомогти владі ефективніше співпрацювати зі ЗМІ, не порушуючи права журналістів та стаючи прозорішою для суспільства. Чи зробило це «Телекритику» провладним виданням? Кожен, хто чув мої тогочасні телефонні розмови на підвищених тонах зі співробітниками Секретаріату Президента, Держтелерадіо, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, в цьому засумнівається. Коли 2007 року мені було присуджено звання заслуженого журналіста України, я сприйняла це як визнання не так власних заслуг, як суспільної ваги «Телекритики». 2009 року «заслуженими» стали ще двоє членів нашої команди — медіаекспертка Світлана Остапа і більд-редактор Валерій Милосердов, а мені у Вашингтоні вручили міжнародну премію Internews Network «Лідерство у ЗМІ».

Зростання на тлі депресії

У тому, що досягнення Помаранчевої революції були змарновані, а на початку 2010 року до влади повернувся Віктор Янукович, була величезна «заслуга» засобів масової інформації. Засилля джинси, особливо перед парламентськими виборами 2007-го, київськими міськими 2008-го та президентськими 2009-2010 років; відновлення цілковитого контролю власників-олігархів над редакційною політикою ЗМІ, що їм належать; розбудова великих телевізійних холдингів, власники яких — Валерій Хорошковський, Дмитро Фірташ, Рінат Ахметов і Віктор Пінчук, — розкладаючи яйця в різні кошики, були готові підтримати той політичний табір, який матиме найбільші шанси взяти владу на наступних виборах. Партія регіонів нарощувала власний медіаресурс. Секретаріат Президента, очолюваний Віктором Балогою, намагався поширити свій вплив на якомога більше ЗМІ й забезпечити щонайменше їхню лояльність до Віктора Ющенка, проте це робилося незграбно і провокувало ще більшу недовіру до влади. Журналісти, які з ентузіазмом сприйняли Помаранчеву революцію, зневірилися в можливості працювати за демократичними стандартами і пливли за течією.

«Телекритика» не могла зупинити ці процеси, але завзято протидіяла їм. Крім постійного моніторингу дотримання стандартів у новинах і телевізійних тижневиках, ми долучилися до ініційованої Єгором Соболєвим кампанії «Не продаємося!», в межах якої підраховували кількість матеріалів із ознаками замовності в новинах центральних телеканалів. Завдяки зусиллям «Телекритики» та наших колег, перш за все з Інституту масової інформації і Академії української преси, з проблеми, що сором’язливо замовчувалася, джинса стала темою номер один у публічній професійній дискусії. Авжеж, це означало, що «Телекритика» стала ворогом номер один для телеменеджерів, проте постійний тиск давав плоди. Іванна Коберник, ведуча «Фактів» на телеканалі ICTV, що раз у раз ставав «лідером» із кількості замовних сюжетів, відмовилася начитувати у випусках новин підводки до джинсових матеріалів і звільнилася з каналу. Державна корпорація «Енергоатом», виведена на чисту воду розслідуванням «Телекритики» в межах кампанії «Не продаємося!», була змушена відмовитися від багатомільйонного контракту на «створення позитивного іміджу» тощо.

Ще одним фронтом нашої боротьби були київські комунальні ЗМІ, які команда Казбека Бектурсунова та Дмитра Джангірова перетворила на приватний піар-майданчик столичного мера Леоніда Черновецького. Піарники діяли з разючим цинізмом, а влада закривала очі на фактичну приватизацію комунального ресурсу. «Телекритика» була спочатку практично єдиним публічним критиком дій «молодої команди»; згодом до неї долучився Інститут масової інформації.

Фінансова криза 2008-2009 років уповільнила розвиток «Телекритики», як і всіх українських ЗМІ. Ми спостерігали за тим, як закриваються газети, журнали та онлайн-видання й сотні журналістів опиняються на вулиці без соціального захисту та підтримки.

«Телекритика» шукала нових каналів донесення важливої інформації про медіа до аудиторії. За ініціативою та фінансування холдингу «Главред-медіа» у квітні 2009 року з’явився перший підсайт — розважально-таблоїдний проект «Дуся», який, попри «жовтизну», часто порушував болючі та проблемні питання.

Щоби розширити аудиторію наших моніторингів, журналісти «Телекритики» писали тексти для інших ЗМІ за їхніми підсумками. Завдяки цій роботі дедалі більше людей в Україні починали розуміти, що слід бути не пасивним, а активним і кваліфікованим споживачем медіапродукту. 2008 року на хвилях Національного радіо стартувала програма виробництва ГО «Телекритика» «Рентген», присвячена якості медіа, дотриманню стандартів та ситуації в медіапросторі. Її ведучою стала Марина Бердичевська. «Рентген» був складовою одного з найважливіших напрямів нашої роботи — підвищення медіаграмотності українського суспільства. Запит як громадян, так і зарубіжних партнерів та розвиток медіаграмотності й медіаосвіти був очевидним, і відповіддю на нього став проект «У-Медіа» американського «Інтерньюз Нетворк» «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широких кіл українських громадян», у якому «Телекритика» співпрацювала з Інститутом масової інформації. Нам було ясно: на відміну від багатьох західних країн, де медіаосвіта є складовою шкільної програми, в Україні правильно розуміти медіа, перевіряти інформацію й не піддаватися маніпуляціям потрібно вчити й дорослих людей. Врешті-решт наша діяльність у цьому напрямку призвела до створення підсайту, присвяченого саме медіаграмотності, — MediaSapiens, але відбулося це пізніше, у 2010 році.

Але вже з 2009-го року я бачила майбутнє «Телекритики» у форматі групи тематичних підсайтів, кожен із яких залучатиме окрему аудиторію та працюватиме на спільний бренд. Сайт «Телекритика» за своїм тематичним спектром — від прав журналістів до нюансів цифрового телебачення — був унікальним явищем, яке не мало аналогів не тільки в Україні та на пострадянському просторі, а й у Європі. Проте він уже не міг вмістити всього того розмаїття різнопланового контенту, цікавого різним цільовим аудиторіям.

Також важливо було роз’єднати, зробивши його прозорішим, фінансування проектів сайту «Телекритика»: що саме підтримується коштом ТОВ «Телекритика», що — коштом ГО «Телекритика». Тому правління ГО «Телекритика» вирішило всі проекти, які фінансувалися західними донорами, виокремлювати в окремі рубрики або підсайти.

Першим підсайтом, створеним ГО «Телекритика» у квітні 2009 року, стала «ВідеоТеКа». Цей мультимедійний проект, розроблений коштом міжнародного фонду «Відродження», був відповіддю на зростання популярності відеоконтенту в інтернеті. Ми планували публікувати відеоблоги, інтерв’ю, лекції та майстер-класи медійників. Спершу для «ВідеоТеКи» розробили власний плеєр, але з ним виникло стільки проблем, що перехід на YouTube приніс полегшення. Редактором «ВідеоТеКи» спершу був Дмитро Логвиненко, а згодом — Марина Баранівська. Яскраво засвітився в цьому проекті теперішній документаліст «Громадського телебачення» Богдан Кутєпов.

2009 року в межах «ВідеоТеКи» відомий журналіст і режисер Сергій Неретін та редактор журналу «Телекритика» Євген Мінко запустили медіакритичну відеопрограму «Телятина». Згодом замість Євгена Мінка співведучим програми став Дмитро Федоров.

«Стоп цензурі!»

У фокусі «Телекритики» завжди були порушення прав журналістів; із 2007 по 2013 рік наші експерти брали участь у визначенні «переможців» започаткованого медійною профспілкою конкурсу «Ворог преси» та докладно висвітлювали всі випадки застосування сили проти журналістів і перешкоджання професійній діяльності. Ми весь час активно підтримували й діяльність Київської незалежної медіа-профспілки, а потім, після створення, й Незалежної медіа-профспілки України.

Осередок НМПУ існував і в редакції «Телекритики». Невдовзі нам самим довелося вести непрості переговори про майбутнє нашого видання, адже на початку 2010 року Олександр Третьяков вирішив продати свій медіабізнес Ігорю Коломойському.

Ми не зраділи цій новині. Коломойський, який уже два роки був партнером Третьякова по «Главред-медіа», а потім став одноосібним власником телехолдингу «1+1», мав інтереси як на медіаринку, так і в політиці. Тому ми розуміли, що отримати від нього гарантії невтручання в редакційну політику, які давав «Телекритиці» Третьяков, буде нелегко. До того ж ми опинялися в одному холдингу з «1+1», і це ставило під сумнів нашу спроможність неупереджено та вільно критикувати й висвітлювати роботу цього каналу. Мої побоювання дещо заспокоїла зустріч керівників видань холдингу «Главред» із Коломойським. Той обіцяв не втручатися в редакційну політику видань холдингу. І ми вирішили ризикнути й не залишили співпрацю з ТОВ «Телекритика». Склад акціонерів у ТОВ «Телекритика» не змінився, але тепер власником мажоритарного акціонера — «Главред-медіа» — був Ігор Коломойський.

У цей час, на початку 2010 року, Президентом України став Віктор Янукович. Після перемоги Януковича на виборах медіавласники наввипередки засвідчували йому свою лояльність, і це позначилося на теленовинах. Дедалі частіше менеджери не дозволяли журналістам порушувати в новинах гострі теми. Моніторинги «Телекритики» показували, як замовчуються важливі події, висвітлення яких було б невигідним владі. Першими, наприкінці квітня 2010 року, з відкритим протестом проти цензурування журналістських матеріалів на догоду владі виступили журналісти інформаційної служби «1+1». Журналіст Мирослав Откович у матеріалі на «Українській правді» заявив, що його сюжет із аналізом позиції Януковича щодо Голодомору зняли й не пустили в ефір. За тиждень дев’ятнадцятеро журналістів каналу виступили з офіційною заявою. Згодом стало відомо, що в «ТСН» наближається реструктуризація: інформаційну службу на каналі ліквідують і виведуть її в окремий продакшен. Усіх працівників скоротять, але обіцяють прийняти на роботу в новий підрозділ. Відтак перед новинарями «1+1» постали не лише проблеми цензури, а й боротьба за свої трудові права і збереження робочих місць.

Доки журналісти «Плюсів» вели перемовини з керівництвом, на їхню підтримку виступила команда новин каналу СТБ. Колектив цієї редакції ще під час виборів почав занотовувати всі випадки, на їхню думку, цензури або перешкоджання їхній професійній діяльності журналістів.

Сайт «Телекритика» одразу після оприлюднення заяв журналістів із «1+1» та СТБ розпочав корпоративну дискусію. Кореспондентка СТБ Ольга Червакова, яка не підписала заяви своїх колег, виступила з гострою реплікою, назвавши аргументи «повстанців» непродуманими та інфантильними. Ользі Черваковій я відповіла у своїй статті «Вони нас бояться, коли ми разом». Погоджуючись із більшістю критичних зауважень на адресу «повстанців», я водночас наголосила на тому, що зараз журналістам треба перш за все об’єднуватися, а не нівелювати реальний протест у публічному з’ясовуванні стосунків та давніх непорозумінь і звинувачуванні одне одного в самопіарі. Я також запропонувала журналістам кілька принципових напрямів антицензурної кампанії: точно визначитися з адресатами своїх звернень та публічно персоніфікувати тих, хто тепер сприяє впровадженню цензури; вести комунікацію зі своїми опонентами стопроцентно публічно, не піддаючись на спокусу досягти порозуміння в кулуарах, як того нерідко прагнуть медіавласники та менеджери; задіяти в боротьбі досвід, накопичений вітчизняною медіаспільнотою за роки спротиву цензурі на початку 2000-х; чітко визначити завдання й заздалегідь продумати можливі варіанти розвитку подій; створити постійну організацію, яка мала би глобальні цілі захисту журналістських прав і свобод (на кшталт Гільдії італійських журналістів).

Після цих публікацій та реакції на них медійного середовища стало зрозуміло, що принаймні в Києві журналісти готові до об’єднавчих процесів та розробки стратегічних кроків на захист своїх професійних прав і права суспільства отримувати повну, незаангажовану плюралістичну інформацію, що можуть їм забезпечити лише вільні ЗМІ.

Зрозуміло, що і я, й мої колеги з «Телекритики» підтримували журналістський протест і мали намір брати в ньому активну участь. На зустрічі з тодішнім керівником холдингу «Главред-медіа» Олегом Наливайком та директором каналу «1+1» Олександром Ткаченком у відповідь на запитання останнього щодо корпоративної етики я відповіла, що для нас важливіші загальні принципи етики та свободи слова й ми долучаємося до протесту журналістів.

У ці дні відбулися дві непублічні зустрічі представників кількох ГО — Олега Рибачука, Тараса Петріва, Вікторії Сюмар, Олега Рибачука, Світлани Заліщук, Костянтина Квурта, Олександра Чекмишева, мене, — на якій було вироблено логістику подальших спільних дій.

Також було визнано за доцільне звернутися по підтримку до громадських організацій, які працюють в інших сферах, щоб надати розголосу руху проти цензури та за свободу слова в усьому суспільстві. Ми вирішили поєднати дискусію в Києво-Могилянській академії «Медіадіагноз 2010: вірус цензури» 21 травня, яку планували провести колеги з ініціативи «Новий громадянин», з установчими зборами руху «Стоп цензурі!».

На дискусію в Могилянці зібралося більш як 200 українських провідних журналістів та медійних експертів, у ролі спостерігачів були присутні представники багатьох західних посольств і міжнародних організацій. У першій частині дискусії її учасники розмірковували, що є цензурою в сучасних українських реаліях та які її прояви. Я, як модераторка дискусії, навела приклади замовчування в теленовинах. У дискусії взяли участь журналісти Сергій Лещенко, Святослав Цеголко, Андрій Куликов, Ілона Довгань, Віталій Портников, Вахтанг Кіпіані, Віталій Гайдукевич, Вікторія Сюмар, Дарка Чепак, Сергій Андрушко та багато інших.

Під кінець дискусії хронікер «Шустер live» та автор «Української правди» Мустафа Найєм зачитав заяву руху «Стоп цензурі!», після чого присутні проголосували за її прийняття та за склад координаційної ради руху.

Акція “Стоп цензурі” під адміністрацією Президента України, м. Київ, 2010

Серед вимог «Стоп цензурі!» були такі:

1) припинити тиск на журналістів;

2) не допустити репресій та звільнень під приводом «масштабної реструктуризації» тих журналістів, які публічно заявили про цензуру й тиск, забезпечити дотримання їхніх законних прав;

3) змінити правила формування й оновити склад редакційних рад телерадіоорганізацій (ТРО) із забезпеченням реальної ваги в них журналістів. Оприлюднити редакційні статути, які би відбивали редакційну політику ТРО та ліцензійні вимоги до її діяльності;

4) зафіксувати законодавчо, що телерадіомовлення — це суспільно відповідальний бізнес. Власники не мають права вимагати спотворювати новини, замовчувати інформацію, підігравати будь-якій політичній силі чи посадовій особі, а також лобіювати власні бізнес-інтереси;

5) у зв’язку із суспільною відповідальністю медіабізнесу, власники зобов’язані забезпечити створення власного інформаційного продукту телерадіоорганізації працівниками цієї телерадіоорганізації;

6) забезпечити права на доступ до інформації. Депутатам ухвалити у Верховній Раді України, а Президенту підписати законопроект «Про доступ до публічної інформації»;

7) підтримати кандидатів до складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, яких висунуто громадськими організаціями та підтримано журналістською спільнотою.

Також на пропозицію виконавчої директорки Інституту масової інформації Вікторії Сюмар журналісти обрали кандидатури на посади членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України (присутність не заангажованої ані політичними, ані бізнес-інтересами людини в Нацраді була однією з цілей руху). До регуляторного органу вирішили просувати мене як шеф-редакторку «Телекритики» та директора Інституту медіа права Тараса Шевченка, телеведучих Вахтанга Кіпіані й Анну Безулик (за згодою). Згодом Незалежна медіа-профспілка України, яка є суб’єктом подання кандидатур до Нацради, зареєструвала в Комітеті з питань свободи слова та інформації двох наших кандидатів: Тараса Шевченка й мене.

Так було започатковано рух «Стоп цензурі!», який став головним опонентом режиму Януковича в медійній сфері протягом 2010–2014 років.

Тоді ж, у травні 2010-го, під заявою учасників зустрічі, опублікованою на сайті «Телекритика», надалі поставили свої підписи понад 580 осіб та півтораста громадських організацій. Це був наймасштабніший журналістський протест в історії України. Актив руху кілька місяців щотижня збирався в офісі ГО «Телекритика» на бульварі Шевченка, щоб виробляти оперативні плани та кроки, а також розробити більш довгострокову стратегію. В гостях у нас побувала тоді Ханна Северинсен, представниця місії ПАРЄ. У подальшому ж зібрання активу проходили вже в різних місцях.

На День журналіста 6 червня київські активісти руху «Стоп цензурі!» провели акцію «Марш за свободу слова». Під час ходи столичними вулицями Хрещатик, Грушевського і Банковою понад 100 журналістів роздавали перехожим примірники сатиричної газети-антиутопії «Українська неПравда». Це видання народилося за три дні. Його ідеєю було показати, що відбуватиметься у країні, якщо в ній не буде свободи слова.

Співробітники “Телекритики” беруть участь в акції «Стоп цензурі!» на Банковій, м.Київ, 2010 р.

За неповний місяць із дня створення руху його учасники зустрілися із представниками Парламентської асамблеї Ради Європи, Європейської комісії. А 15 червня голова СБУ Валерій Хорошковський виконав доручення Президента і прийняв у своєму кабінеті десятьох активістів «Стоп цензурі!», серед яких я представляла «Телекритику».

Врешті-решт принаймні трудовий конфлікт на каналі «1+1» було вичерпано саме завдяки діям «Стоп цензурі!», залученню до перемовин між журналістами та менеджментом каналу медіаюристки й учасниці руху «Стоп цензурі!» Тетяни Котюжинської та інших. Наші з Тарасом Шевченком кандидатури до Нацради були підтримані профільним Комітетом ВР, але прогнозовано не пройшли рейтингового голосування в сесійній залі.

На якийсь час власники телеканалів стали обережніше поводитися із редакційними колективами. Соратниця Януковича Ганна Герман пообіцяла, що нарешті в Україні таки буде створено суспільне мовлення, й ініціювала деякі кроки в цьому напрямі. Обіцянки створити Суспільне ми чули й усі подальші роки президентства Януковича, але його так і не було створено. Ми розуміли, що ситуація у країні не є такою напруженою, як 2004 року, тому реалістичною перспективою були не масові протести чи страйки, а радше позиційна війна за права журналістів та свободу слова.

Втім, влада теж готувалася до цієї війни: й керівники медіа, й АП бачили небезпеку й реальну силу в журналістському русі. Особливо після прес-конференції Януковича 5 червня 2011 року, на якій представники «Стоп цензурі!» поставили Президентові низку вкрай незручних запитань у прямому ефірі. У відповідь на запитання про «Межигір’я» Янукович запросив усіх охочих журналістів у гості, однак не виконав своєї обіцянки, й активісти «Стоп цензурі!» щороку приїжджали до його маєтку, щоб нагадати про неї. З нагоди акції, що проводилася 6 червня — в День журналіста — учасники руху організовували телемарафон, який транслювався на «Телекритиці» та «Українській правді». Не менш дошкульною для влади була акція на Всесвітньому газетному конгресі 2012 року, під час якої журналісти встали та продемонстрували присутнім плакати з нагадуванням про цензуру в Україні. У ній також брали участь журналісти «Телекритики».

Рух не був масовим — більшість людей, які поставили підпис під маніфестом, не брали в ньому активної участі, — проте завдяки участі найвідоміших незалежних журналістів та медійних громадських активістів (Сергія Лещенка, Мустафи Найєма, Вікторії Сюмар, Світлани Заліщук, Богдана Кутєпова, Наталки Гуменюк, Олени Притули, Наталії Соколенко, Аксінії Куріної, Юлії Банкової, Романа Недзельского, Тараса Шевченка, Ігоря Розкладая та багатьох інших), підтримці багатьох ЗМІ раз у раз нагадував про себе в інформаційному просторі. Влада намагалася дискредитувати активістів (у компроматі, який знімала для Першого національного студія VTV, знову пролунали звинувачення на адресу «грантожерів») і спробувала розколоти рух, спокусивши одну з найактивніших його учасниць, продюсерку 5-го каналу Дарку Чепак, посадою керівниці прес-служби Президента.

Робота «Стоп цензурі!» не обмежувалася заявами та яскравими перформансами, такими як акції під «Межигір’ям» або подарований Януковичу на 60-річчя велосипед «Україна». Разом з іншими громадськими організаціями, перш за все рухом «Чесно», «Стоп цензурі!» добились ухвалення на початку 2011 року закону «Про доступ до публічної інформації», а потім — його застосування на практиці. Під нашим тиском Янукович був змушений звільнити співвласника телеканалу «Інтер» Валерія Хорошковського з Вищої ради юстиції. Чималим був внесок «Стоп цензурі!» загалом і «Телекритики» зокрема в боротьбу за ліквідацію недемократичної Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. У 2012 році ми не допустили ухвалення закону про криміналізацію наклепу.

У 2011 році було започатковано міжнародний конкурс «Стоп цензурі! Громадяни за вільну країну», співорганізаторами якого були рух «Чесно» «Українська правда», «Телекритика», «Корреспондент», телеканал ТВi та Українська асоціація видавців періодичної преси. У серії плакатів «Під PRESSом» були використані фото провідних журналістів країни, які давали власне визначення цензури та способів її подолання. Із цими плакатами активісти вирушили до регіонів, а неодноразові спроби влади зірвати виставки зробили їх іще резонанснішими.

Загалом, випадки застосування сили проти журналістів, нападів на них, особливо з боку силовиків, частішали. Влада імітувала готовність боротися з цією тенденцією, заснувавши у 2012 році Міжвідомчу групу з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів «Відкрита розмова» й запросивши на неї учасників «Стоп цензурі!», зокрема й представників «Телекритики» — мене та Світлану Остапу.

Неформальний і напівпартизанський, а отже захищений від адміністративного тиску рух «Стоп цензурі!» постійно нагадував владі про те, що всі її ходи записані й порушення прав та свобод громадян не минеться безкарно. Та, що не менш важливо, вже в перший рік свого існування, співпрацюючи й комунікуючи із західними дипломатами, політиками, експертами, правозахисними та професійними журналістськими організаціями, рух став тим голосом, що розповідав світові про проблеми зі свободою слова й дотриманням прав журналістів в Україні. Ініціатива була своєрідним волонтерським прес-центром, що поширював на весь світ інформацію, замовчувану українськими ЗМІ. І, що невимовно дратувало владу, світ вірив нам більш охоче, ніж пропагандистам Януковича.

Медіапросвіта

Тим часом у руках Януковича і Партії регіонів зосереджувалося дедалі більше влади. Регіонали сформували більшість у Верховній Раді, а сумнівне рішення суду про скасування політичної реформи 2004 року повернуло Президентові майже диктаторські повноваження. За підсумками місцевих виборів 2010 року Партія регіонів узяла під контроль дві третини регіонів; опозиція була вкрай слабкою. Якщо донедавна слово «кучмізм» було найгіршою лайкою, то тепер ми бачили, що стоїмо на порозі періоду, значно жорстокішого за правління Кучми. Тиску громадськості на владу було не досить: потрібно було працювати із суспільством, роз’яснюючи, якою є справжня картина і як, а головне — чому її спотворюють медіа.

Так у ГО «Телекритика» виникла ідея сайту «Медіаграмотність», який стартував у жовтні 2010 року, а згодом змінив назву на MediaSapiens. Він був створений за підтримки проекту «У-Медіа» Internews Network «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян» як майданчик для популяризації моніторингових досліджень «Телекритики» та матеріалів, що допомагають краще зрозуміти медіа. Першою керівницею проекту стала Тетяна Ковтунович; потім протягом півроку «Медіаграмотністю» керував Отар Довженко, а з літа 2011 року сайт очолювала Діана Дуцик, відома журналістка, медіаекспертка й дослідниця медіа. Коли восени 2014 року Діану Дуцик було призначено виконавчою директоркою ГО «Телекритика», сайт очолила Марина Дорош, яка була його редакторкою до серпня 2018 року.

Передбачалося, що сайт буде адресований масовій аудиторії, однак вийшло інакше: читачами MediaSapiens, як і самої «Телекритики», стали переважно медійники, науковці та студенти, зацікавлені в сучасних медійних практиках і дослідженнях. MediaSapiens став головним незалежним майданчиком для публікації результатів моніторингових та інших досліджень українських медіа.

У жовтні 2010 року стартував іще один грантовий спецпроект ГО «Телекритика» — підсайт «Суспільне мовлення», який успішно працює дотепер, докладно висвітлюючи як процес створення громадського телерадіомовлення в Україні, так і світові практики організації та функціювання громадських ЗМІ. Проект було створено за підтримки Спільної програми Європейського Союзу та Ради Європи «Сприяння Європейським стандартам в українському медійному середовищі». На сайті зібрано всю історію створення Суспільного мовлення в Україні, яке офіційно постало в січні 2017 року.

У 2011 році мені присудили премію імені Герда Буцеріуса «Вільна преса Східної Європи», яку разом з іншими колегами з різних країн я отримала в червні в Осло.

Для більшої впевненості в перспективах своєї свободи й меншої залежності від холдингу «1+1», який ставав дедалі лояльнішим до влади, «Телекритика» розширювала свою громадську, грантову діяльність, беручись за нові проекти. Одним із них став спільний проект із кампанією «Майбутнє без куріння» «За вільну від тютюнового диму Україну», в межах якого «Телекритика» запустила підсайт «Медіафільтр» і випустила посібник «Незабичковане слово. Як висвітлювати тютюнові теми». Це, до речі, неабияк роздратувало деяких колег-медійників, які боялися втратити тютюнових рекламодавців. Ще один спецпроект у межах програми «Удосконалення систем правозастосування та управління в лісовому секторі країн східного напряму Європейської політики добросусідства та Росії» — організований «Телекритикою» журналістський конкурс «Правозастосування та управління у лісовому секторі України».

У вересні 2011 року ГО «Телекритика» разом з Інститутом масової інформації, Інститутом медіа права, бюро журналістських розслідувань «Свідомо», ГО «Інтерньюз-Україна» та профспілкою «Медіафронт» стала співзасновницею Української медіаасоціації — першої спроби створити громадський орган саморегуляції у сфері ЗМІ. Того ж року ГО «Телекритика» стала співзасновницею Інформаційної ініціативи з питань захисту свободи слова — громадського органу саморегуляції в інтернеті. Цей орган, зокрема, публічно виступав проти примусової реєстрації інтернет-видань як ЗМІ, яку планувала запровадити влада. 2011 року «Телекритика» заснувала щорічну премію «За професійну етику», лауреатами якої стали Ганна Безулик, Наталка Седлецька, Сергій Дорофєєв та інші.

Але найважливішою для нас у 2011 році стала інстутиціональна підтримка, яку на три роки нам надав шведський фонд SIDA. Ми йшли до цієї підтримки майже рік. Експерти від SIDA ретельно готували нас до отримання великого гранту: кілька аудитів, які поставили нам конкретні вимоги щодо створення нового статуту організації, забезпечення більшої прозорості фінансування, керівництва тощо. Як голова правління я вийшла зі штату ГО «Телекритика», щоб розвести функції нагляду й управління в організації. Оперативне керування ГО «Телекритика» зосередив у своїх руках виконавчий директор Віталій Яринич, який залишався на цій посаді до початку жовтня 2014 року. Було суттєво оновлено правління організації, до якого увійшли Андрій Куликов, Ігор Когут, Ірина Чемерис та інші.

2012-й був роком парламентських виборів, від яких не випадало чекати нічого доброго, адже Партія регіонів прагнула абсолютної влади. Потрібен був не тільки моніторинг теленовин — хоча й він, звісно, — а й всеосяжне дослідження і щоденний контроль висвітлення виборів центральними й регіональними засобами масової інформації всіх типів. Так з’явився підсайт «Вибори і ЗМІ», створений за підтримки програми Ради Європи «Впровадження європейських стандартів в українському медійному середовищі». Він став головним хабом передвиборчих моніторингів і критичних публікацій, що тримали ЗМІ в тонусі й нагадували про стандарти. Тим часом Фонд розвитку українських ЗМІ Посольства Сполучених Штатів Америки в Україні підтримав щотижневу відеопрограму «“Порядок денний” із Вікторією Сюмар та Костем Бондаренком», яка публікувалася на «Відеотеці».

Вибори 2012 року не були чесними, а можливості доступу до ЗМІ — рівними, але влада принаймні була свідома того, що її маніпуляції та зловживання стають відомими громадськості. Важливу роль відіграв Меморандум про чесну інформаційну політику під час парламентських виборів, який за ініціативою фонду «Відродження», «Телекритики» та інших медійних громадських організацій підписали перед стартом виборчої кампанії українські телеканали. Ми проводили щотижневий моніторинг дотримання зобов’язань, узятих на себе підписантами. І хоча від деяких прийомів, пов’язаних безпосередньо з інтересами Президента, наприклад, спотворення результатів соціологічних досліджень або оголошення фальшивих рейтингів, власники телеканалів, що підписали меморандум, відмовитися не змогли, все ж завдяки цій ініціативі опозиції був забезпечений бодай якийсь доступ до телеефіру. Особливо виділився на загальному тлі телеканал «Інтер», який завдяки певним суперечностям у команді Януковича на якийсь час став досить збалансованим.

В умовах несвободи, засилля джинси та численних маніпуляцій у контрольованих владою або лояльних до неї медіа моніторинг, як і на початку 2000-х, став чи не основним продуктом «Телекритики». Тільки тепер це було кілька різнопланових паралельних досліджень, одне з яких — надзвичайно точний кількісний моніторинг замовчування важливих тем і порушення стандартів у теленовинах, — робив найавторитетніший експерт у цій галузі Ігор Куляс. Також «Телекритика» проводила якісно-кількісний моніторинг щоденних теленовин і телетижневиків, моніторинг політичних програм та політтехнологій тощо. Ці дослідження — важливі документи, що засвідчують недемократичність і авторитарність політики Януковича у сфері медіа.

Тож десята річниця проекту, з якою нас, до речі, привітав сам Президент Віктор Янукович, позначилась активізацією громадської, суспільно важливої діяльності, якої чекало від «Телекритики» суспільство. Поруч із сайтом «Телекритика», який залишався флагманом групи видань, розвивалися злободенні тематичні проекти. Надалі їх побільшало: в жовтні 2013 року за партнерства компанії betv та за фінансової підтримки Посольства США в Україні стартувало суспільно-політичне ток-шоу «Приціл» із Сергієм Рахманіним, що виходило в ефірі телеканалу ZIK та публікувалося на «ВідеоТеЦі».

Згодом естафету ведучого цієї програми перейняли Сергій Висоцький та Ганна Гопко. Розвивалася співпраця із данським агентством міжнародного розвитку DANIDA, що залучило ГО «Телекритика» до спільної з консорціумом NIRAS та BBC Action програми розвитку незалежних ЗМІ та підвищення професійного рівня журналістики. У грудні ми разом запустили медіапросвітницький проект Mymedia. Зусилля «Телекритики» в царині захисту свободи слова були відзначені Національної спілкою журналістів України, яка присудила мені премію імені Ігоря Лубченка 2013 року.

 

Революція гідності

Несподівано масовий протест проти відмови від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом — Євромайдан — не залишив журналістів «Телекритики» байдужими. Але уроки 2004 року ми вивчили: підтримуючи новий Майдан як громадяни, ми усвідомлювали, що зараз і нашим читачам, і тим, про чию роботу ми пишемо — журналістам, — потрібен неупереджений і чесний аналіз. Тому в моніторингах теленовин, які під час Майдану (грудень 2013 — лютий 2014 року) стали на «Телекритиці» завдяки підтримці фонду «Відродження» щоденними (!), експерти були однаково критичні як до провладних медіа, так і до тих, що відверто ставали на бік протестувальників, порушуючи стандарти інформаційної журналістики (серед останніх, зокрема, був «1+1»).

Але найбільше порушень, зокрема відверта пропаганда й маніпуляції, спрямовані на дискредитацію протесту й відбілювання влади, було в новинах Першого національного та «Інтера». Згодом на підставі результатів моніторингу ГО «Телекритика» звернулася до Комісії з журналістської етики із заявою про маніпуляції та дезінформацію в новинах цих каналів. Комісія ухвалила рішення про неприпустимість такої редакційної політики Першого національного; під тиском громадськості журналісти державного каналу вибачилися перед суспільством — і Перший почав повертатися у більш збалансоване русло. На жаль, деякі члени комісії заблокували ухвалення аналогічного рішення щодо «Інтера», однак «Телекритика» опублікувала своє розслідування — підсумки моніторингу «Інтера» — що мало чималий резонанс. Як і Перший, «Інтер» був змушений прибрати з ефіру новин тих ведучих, які цинічно маніпулювали під час Революції гідності.

Для того, щоб імена маніпуляторів не забулися, «Телекритика» у травні 2014-го запустила проект «Дошка ганьби», де фіксувала порушення з боку не лише українських, але — з початком бойових дій на Донбасі та активізації інформаційної війни Росії проти України — й російських пропагандистів. Згодом цей проект став великою підмогою для таких органів, як Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, СБУ, які використовували дані з нього для санкцій проти російських пропагандистів. Проект фінансувався ТОВ «Телекритика» і, на жаль, не зберігся після переформатування сайту «Телекритика».

Заступниця шеф-редактора ТК Світлана Остапа на Майдані 2014 року

Масові протести супроводжувалися небувалим вибухом насильства проти журналістів, які виконували свої обов’язки на Майдані та в інших місцях. У період, що розпочався з побиття кореспондента Reuters Гліба Гаранича ввечері 30 листопада 2013 року й завершися вбивством журналіста газети «Вести» В’ячеслава Веремія 19 лютого 2014 року, від рук та зброї силовиків і бандитів на службі режиму постраждали сотні медійників, деякі з них були важко травмовані. Знову одним із головних напрямів діяльності ГО «Телекритика» став правозахист і боротьба за безпеку журналістської праці.

Після кривавої розв’язки, втечі Януковича та зміни влади в державі головним питанням залишалося: що далі і як змінити систему, щоб не допустити повторення того, що сталося? Нова влада декларувала демократичні принципи, але в 2005-2006 роках ми бачили, як швидко повертаються цензура, політичний тиск і джинса. До повного оновлення політичних еліт було далеко, а медіа залишились у руках тих самих олігархів, які звикли розглядати медіа як інструмент досягнення власних цілей. Ключові кадри в державних органах, що відповідали за сферу медіа, та в державних ЗМІ потребували заміни. «Телекритика» разом з іншими громадськими організаціями зверталася до нової влади із закликами змінити склад Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, брала участь — через членство в русі «Стоп цензурі!» — у визначенні кандидатів на посаду керівника Національної теле- і радіокомпанії України.

Також у ці перші місяці після Майдану «Телекритика» разом з іншими медійними організаціями всіма можливими способами нагадувала новому керівництву держави про необхідність перетворення державних ЗМІ на громадські. Проводилися круглі столи, конкурси матеріалів про громадське мовлення, було знято відеоролик, що рекламував ідею телебачення, яке працює в інтересах суспільства. Ми глибоко досліджували можливі способи інтеграції обласних державних телерадіокомпаній у систему майбутнього Національного суспільного телерадіомовлення. Врешті-решт було прийнято закон про створення Суспільного мовлення в Україні та запущено процес перетворення державних НТКУ, НРКУ та ОДТРК на суспільну НСТУ. Реформа Суспільного ще триває, але редакційна політика мовника, очолюваного Зурабом Аласанією — людиною, яку просунули на цю посаду активісти «Стоп цензурі» та ширше коло медійних організацій, — є незалежною від влади. А створення ПАТ «НСТУ» розпочало процес унезалежнення Суспільного мовлення від економічного тиску уряду, хоча політики досі знаходять можливості не виконувати закону щодо фінансування СМ. Членкиню ГО «Телекритика» Світлану Остапу у 2015 році було обрано членкинею Наглядової ради НСТУ від парламентської фракції «Самопоміч», а згодом — і заступницею голови Наглядової ради.

Не припиняла «Телекритика», разом з іншими медійними неурядовими організаціями, також добиватись ухвалення закону про роздержавлення друкованих ЗМІ. Восени 2015 року це нарешті сталося. Ще один вектор активності медійної спільноти — прозоре та ефективне переведення українського телебачення з аналогового на цифровий стандарт.

 

Після Революції гідності

Майдан, окупація Криму та бойові дії на Донбасі багато змінили в житті країни, однак головні проблеми медіа залишились актуальними. Як і раніше, журналісти залежні від інвесторів ЗМІ (економічна криза й катастрофічний провал на рекламному ринку посилили цю залежність). Гострою, як і раніше, залишається проблема недотримання та нерозуміння журналістами базових професійних стандартів, а також замовних матеріалів (джинси). Другий бік цієї проблеми — аудиторія, яка не розуміє, якої якості роботи потрібно вимагати від журналістів, і охоче споживає маніпулятивні, скандалізовані, неправдиві новини. Щоби зробити стандарти зрозумілішими для людей, «Телекритика» й Mymedia провели рекламно-просвітницьку кампанію з популярною телеведучою Ольгою Фреймут.

Одним із головних напрямів роботи ГО «Телекритика» у 2014-2015 роках стала боротьба з російською пропагандою. Зокрема, було організовано і проведено разом із проектом Mymedia конкурс матеріалів про інформаційні війни. «Телекритика» консультувала й підтримувала Національну раду з питань телебачення і радіомовлення і комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації в їхній роботі, спрямованій на припинення ретрансляції російських пропагандистських телеканалів; лобіювали ухвалення закону про заборону трансляції фільмів і серіалів, що прославляють російських силовиків.

На замовлення ГО «Телекритика» Київський міжнародний інститут соціології провів дослідження «Російська пропаганда-2014: тенденції, підсумки, вплив на українське суспільство», результати якого в кінці 2014 року вперше наочно продемонстрували вразливість українського інформаційного поля. У квітні 2015 року на матеріалі наших досліджень було підготовлено звіт «Протидія російській інформаційній агресії: спільні зусилля задля захисту демократії». Результати ще одного спільного з КМІС дослідження — «Ставлення населення до ЗМІ, пропаганди та медіареформ у період конфлікту» — були оприлюднені в червні 2015-го.

Експерти «Телекритики» брали участь у роботі ініціативи «Реанімаційний пакет реформ», допомагаючи групі «Медіареформи» розробляти законопроекти, які стосуються сфери медіа. Ми лобіювали ухвалення закону про прозорість медіавласності. У 2014 році в Україні пройшли президентські та парламентські, а восени 2015 року — місцеві вибори, тому головні зусилля експертів ГО «Телекритика» були спрямовані на моніторинг. Експертна мережа «Телекритики» поширилася на всю Україну — в дослідженнях беруть участь десятки регіональних медіаекспертів. У 2015-му наші експерти в рамках проекту «Зміцнення інформаційного суспільства в Україні» розпочали перший в українській історії незалежний моніторинг радіоновин.

«Телекритика» в цей період активно відстоює необхідність бодай поступового й часткового переходу від державного регулювання медійної сфери до саморегуляції. У грудні 2015 року п’ять медійних неурядових організацій, підписавши Меморандум 15 грудня 2015 року, задекларували створення Незалежної медійної ради. До п’ятірки засновників Ради увійшли Інститут медіа права, Інститут масової інформації, «Інтерньюз-Україна», ГО «Телекритика» та Фундація «Суспільність». Мене запросили увійти до складу НМР, а на першому засіданні обрали її головою. Відтоді цей орган саморегуляції став впливовим колективним експертом, до думки якого дослухається державний регулятор — Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. При цьому Незалежна медійна рада співпрацює з іншим органом саморегуляції — Комісією з журналістської етики.

Члени Незалежної медійної ради в першу річницю її роботи, 2016 р. Діана Дуцик, Тарас Петрів, Зураб Аласанія, Павло Моїсеєв, Ігор Розкладай, Наталія Лигачова, Тарас Шевченко, Роман Головенко, Максим Дворовий, Олена Голуб (зліва направо)

Ми ставили собі за мету не лише констатувати порушення й вади, а й допомагати колегам у регіонах працювати краще, тому експерти «Телекритики» протягом цих років провели чимало виїзних заходів — круглих столів, семінарів, тренінгів і презентацій, присвячених журналістським стандартам та їх дотриманню, роботі з такими складними темами, як збройний конфлікт на Донбасі та вибори. За підтримки польського фонду «Солідарність» та Польсько-канадської програми підтримки демократії «Телекритика» організувала відрядження журналістів у зону конфлікту на Донбасі. У квітні 2015 року в межах цього проекту стартувало онлайн-ток-шоу «Донбас: чесно», вісім випусків якого вийшло у прямому ефірі Київської державної регіональної телерадіокомпанії, а в запису це шоу виходило — завдяки підтримці Держтелерадіо — в ефірі близько двадцяти обласних ТРК.

Наша організація також узяла участь у навчальному проекту «Хаб медіамобільності», що пропонує молодим журналістам і студентам журналістики стажування в редакціях провідних ЗМІ.

Розвиваючись як потужний експертно-аналітичний центр, ГО «Телекритика» мала дедалі менше спільних інтересів із холдингом «1+1 медіа», у власності якого залишалися сайти «Телекритика» й «Дуся». За роки співіснування ми виробили модель стосунків, що виключала втручання в редакційну політику, хоча не раз вислуховували претензії від керівництва холдингу через, на їхню думку, не досить лояльне ставлення «Телекритики» до «1+1 медіа». Але найбільше ми переймалися довірою читачів і партнерів, західних донорів. Особливо нелегко стало їм пояснювати, що «Телекритика» — це й незалежна громадська організація, й частина комерційної медіагрупи, коли власник «1+1 медіа» Ігор Коломойський став активно займатися політикою. «Розлучення» було питанням часу, і восени 2015 року я відчула, що ми до цього готові.

В «1+1 медіа» наше рішення після першої реакції несприйняття врешті-решт прийняли як даність. Однак на пропозицію віддати ГО «Телекритика» однойменний сайт, залишивши собі «Дусю», не погодилися. Хоча саме торгівельна марка й доменне ім’я «Телекритика» свого часу, в грудні 2006-го, були моїм основним внеском у статутний капітал ТОВ, і за статутом ТОВ я мала права при виході з акціонерів товариства забрати його, але — за згодою сторін. На жаль, згоди від Ігоря Коломойського ми не отримали. Це ускладнювало ситуацію: проект, який я створила 14 років тому і який асоціювався в читачів передусім із Наталією Лигачовою та нашою командою, мав перейти в чужі руки. Але ми вирішили розглядати це не як утрату, а як шанс на оновлення.

У власності ГО залишались усі проекти, створені в межах грантової підтримки — MediaSapiens, «ВідеоТеКа», «Суспільне мовлення» та інші. Зваживши всі «за» і «проти», ми вирішили почати з чистого аркуша — провести ребрендинг, зі зміною назви, нашої громадської організації та створити однойменне нове онлайн-видання «Детектор медіа». 30 жовтня 2015 року стало останнім днем співпраці «1+1» та ГО «Телекритика». Наша команда в повному складі переїхала в новий офіс, а невдовзі я та Отар Довженко вийшли зі складу засновників ТОВ «Телекритика», передавши свої частки холдингу «1+1 медіа».

Сайт «Детектор медіа» розпочав роботу в лютому 2016 року. Завдяки підтримці з боку міжнародних донорських організацій, зокрема Internews Network, SIDA, NED, Посольства США в Україні, нове видання є абсолютно незалежним і виправдовує свій слоган: «Watchdog українських медіа». У квітні 2016 року ми перереєстрували ГО «Телекритика» на ГО «Детектор медіа», таким чином завершивши етап перетворень та відкривши нову сторінку у власному розвитку. Я стала головою ГО «Детектор медіа», дирекцію очолила Діана Дуцик. У січні 2018 року Діана припинила співпрацю з нашою ГО, і її на посаді директора змінила Галина Петренко. Протягом цього часу відбулися також незначні зміни у складі членів ГО, яких зараз одинадцять, та складі правління (у 2018 році в нього замість Сергія Квіта та Ірини Чемерис увійшли Тарас Петрів та Антоніна Черевко).

Представники ГО «Детектор медіа» входять до громадських рад різних державних органів. Зокрема, станом на грудень 2018 року Світлана Остапа є членкинею громадських рад при Держкомтелерадіо і парламентського Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики, Галина Петренко — громадської ради при Держкіно, Мар’яна Закусило — при Національній раді з питань телебачення і радіомовлення. Особисто я входжу до громадської ради при Міністерстві інформаційної політики.