Нерукопотискальність та відновлення інституту репутації: як медіаексперти пропонують боротись iз гібридним тиском на медіа
Влада обмежує свободу слова не так, як за часів темників: новими інструментами стали телеграм-канали та блогери, що виконують замовлення.
5–6 листопада 2021 у мішаному онлайн/офлайн-режимі відбувся сьомий Donbass Media Forum. «Детектор медіа» відстежував усі дискусії форуму та опублікує короткий виклад тих із них, які ми вважаємо найважливішими та найцікавішими. Відеозаписи дискусій можна переглянути на фейсбук-сторінці Донецького інституту інформації.
Тиск на медіа в сучасних умовах трансформувався, а долати виклики свободі слова допомогли б об’єднання спільноти та формування інституту репутації. Такими були основні меседжі панельної дискусії «Хто, як і чи загрожує свободі слова в Україні?» на Donbass Media Forum 2021. Розмову модерувала Мирослава Барчук, ведуча ток-шоу «Зворотній відлік» на Суспільному.
Журналістка і телеведуча Лариса Волошина каже, що незалежна журналістика в будь-якій країні і завжди перебуває під загрозою тиску. Різниця між країнами у тому, чи може журналістика боротися проти цього тиску, відстоювати місії та завдання, які повинна втілювати в життя у вільному суспільстві. «Тиск на медіа часто спровокований нерозумінням влади та частини медіаспільноти щодо того, чим є свобода слова. Обов’язок влади – забезпечити право громадян на свободу слова, а журналістика в цьому лише інструмент. І коли нам, журналістам, кажуть, що ми маємо або не повинні говорити, то ми не можемо бути якісним інструментом для інформування суспільства», — вважає Лариса Волошина.
Вадим Міський, програмний директор ГО «Детектор медіа» та секретар Наглядової ради Суспільного, каже, що тиск на медіа змінився і став набирати гібридних форм, як і вся інформація в час постправди. «В час темників неможливо було вийти за межі висвітлення політичної теми і показати її інакше, аніж це “бачила” влада. Зараз прямого тиску немає, але є анонімні телеграм-канали, де працюють не лише українські гравці, але й Росія, просуваючи свої наративи та теми на порядок денний. Є тіньові персонажі, які комуні кують від імені органів влади, але при цьому не працевлаштовані, не публічні. Ну, і третє: блогери, які відкрито, під своїми іменами озвучують ті речі, яких не готові озвучувати посадовці. Тиск трансформувався, але проти нього все одно треба боротись», — каже Вадим Міський.
Голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова додає до переліку форм непрямого тиску ще «телефонне право» та самоцензуру власників, як приклад їх застосування згадуючи про історію з Pandora Papers. «Ми не можемо довести, що точно були дзвінки із забороною чи рекомендаціями, як висвітлювати ситуацію, але ми бачили, як ця історія подавалась на телеканалах», — каже вона.
Наталія Лигачова вважає, що, на додачу до гібридних форм тиску, є проблема атомізації медійників, через що відсутня єдина позиція медіаспільноти у відповідь на порушення принципів свободи слова. «В часи Януковича ми збирали під заявами про цензуру і тиск на медіа по 500 підписів, сьогодні — десяток. Покоління, заряджене на спротив, виросло, пішло в політику, піар, бізнес, а нове покоління ще не виростило м’язів. Молодими професіоналами зараз легше маніпулювати: вони хочуть побудувати кар’єру, мати стабільність, потребують грошей, часто приїхали з іншого міста до Києва і мусять платити за квартиру. Цим користаються власники медіа, застосовуючи різні гібридні форми тиску. Тож цих молодих журналістів важко мотивувати виступати проти відкрито», — каже Наталія Лигачова.
Крім того, великим викликом для спільноти стали блогери і відсутність відповідальності за інформацію, яку вони ретранслюють. «Раніше медіа були головним посередником між суспільством і владою. І вони несли певну відповідальність. З поширенням соцмереж блогери ні за що не відповідають. Висловлюють наче власні думки, і під видом фактів можуть подавати цілковиту неправду. Це дуже демотивує суспільство і журналістів, які не відчувають підтримки з боку суспільства», — переконана Наталія Лигачова.
Вадим Міський погоджується, що блогери часто стають інструментом політичної боротьби та просування «потрібних» меседжів. «Зараз часто трапляється, коли політики “в білому пальті”, а блогери відпрацьовують усі їхні меседжі по опонентах», — каже він.
«Блогери яскраві, емоційні, тому популярні. І через це молоді журналісти можуть вважати, що кількість лайків важливіша, ніж репутація та честь професії. Але проблема в тому, що сама по собі медіаспільнота втратила межі чистоти. Рік тому Михайло Подоляк пояснював, що Банкова зібрала пул блогерів і вони за гроші просуватимуть певні меседжі. Але ж це оплачувана інформація, вона має бути маркована, бо інакше — джинса. Але оці люди, блогери, вдають, що це їхні власні думки. А спільнота тисне їм руку при зустрічі і робить вигляд, що це нормально», — каже Лариса Волошина. І додає, що вона — прихильниця культури нерукопотискальності. «Мені не треба доказів суду чи прокуратури, щоб не потиснути руку кримчанам, які перейшли на сторону російського телебачення. Крапку в цих ситуаціях може поставити відновлення інституту репутації», — вважає журналістка.
Наталія Лигачова погоджується, що важливо, аби журналісти знали: їхня робота в олігархічних чи проросійських медіа може негативно вплинути на ставлення з боку колег, кар’єру, перспективи роботи в незалежних медіа, що їм не потиснуть руку при зустрічі.
Вадим Міський вважає, що перші кроки вже зроблені й інститут репутації працює в певних аспектах. «Репутацію журналістів до уваги беруть при працевлаштуванні на Суспільне. Якщо професіонали, які працювали на на олігархічних каналах, у медіа з сумнівною репутацією, то на роботу на Суспільне їх уже не візьмуть. Бо для роботи тут уже потрібна чиста репутація. Такий підхід варто виховувати з нуля в молодих професіоналів», – каже Вадим Міський.
