Отар Довженко: “Джинса в стратегічній перспективі для медіа – безглузда”
Фундація «Суспільність» за сприяння «Інтерньюз-України», «Детектора медіа» та Незалежної медійної ради провела експертну дискусію «Медіаекономіка в час війни: як знайшли шляхи оптимізації». Своїми спостереженнями поділився також головний редактор «Детектора медіа» Отар Довженко.
Якщо говорити про джинсу як про тимчасовий спосіб не вмерти — так, як люди під час голоду їли шкіряні паски чи варили траву, — якщо ми не розглядаємо це як зміну природи медіа, то я теж скажу, що не засуджую колег. Хоча, сподіваюся, всі розуміють, що джинса — це зло. З іншого боку, треба розуміти, що перед смертю не надихаєшся. Ми не врятуємо за рахунок джинси всю ту величезну кількість українських медіа, які не мають рекламних доходів, яких перестали дотувати їхні власники, які втратили спонсорів, які не можуть продавати контент. Джинса може допомогти роздати людям у колективі по двісті гривень, аби вони купили собі поїсти. Але у стратегічній перспективі це безглуздо. Тож важливо думати, за рахунок чого можуть вижити медіа.
Навіть у минулі кризи — у 2008—2009 роках, у 2014 році й далі — справді великої хвилі закриття медіа не було. Особливо телеканалів. Ми підрахували, що Україна з 24 лютого втратила вже не менше пів сотні телеканалів. Та за все існування незалежної України не закрилося стільки телеканалів! Вони міняли власників, переформатовувались, але мовити не переставали.
В принципі, ми роками говорили, що в Україні медіа забагато, й рано чи пізно має початися природний добір. І ось він почався у формі «чорної смерті», пошесті, коли вмирає відразу багато медіа. І, на жаль, першими вмирають найкращі. Найкращі — це ті, які щиро старалися працювати для аудиторії, не мали великих грошових запасів, бо в них не було тумбочки з грішми у вигляді багатого інвестора чи олігарха. Ті, які були в авангарді розвитку медіа. Вони зараз під найбільшою загрозою. В перші місяці вони отримували таку собі «домедичну допомогу» у формі грантів. Міжнародні організації без надмірної бюрократії та контролю почали роздавати гроші, в тому числі тим медіа, яким раніше грантів не давали. Але цих грошей не вистачить, щоби прогодувати всіх. Комусь, очевидно, доведеться піти з ринку
Це страшно, й кожен думає: «Окей, нехай хтось піде, але це будемо не ми, адже ми такі важливі, такі хороші». Але, на жаль, комусь доведеться.
Те саме доводиться констатувати щодо тренду, який був до 24 лютого: фінансування медіа за рахунок пожертв аудиторії, клубів читачів, спільнот. Ми у «Детекторі медіа» за кілька місяців до початку великої війни запустили спільноту й дуже про неї дбали, аби люди в неї вступали, аби жертвували гроші. Але 24 лютого ввечері я надіслав спільноті листа, в якому написав, що ми дякуємо всім, хто далі схоче нам жертвувати, але зрозуміємо всіх, хто припинить. Як на мене, ситуація, коли ти маєш сто доларів і вирішуєш, чи віддати їх онлай-виданню, чи на тепловізор або бронежилет для воїна, етично нездорова. Нехай віддають на бронежилет, бо насамперед нам потрібно вижити у фізичному сенсі, а потім уже в ринковому.
Здорово, звісно, що й зараз є люди, які підтримують свої улюблені медіа. Ми всі були зворушені тим, що Світлана Поваляєва, мама загиблого активіста Романа Ратушного, передала «Новинарні» та «Історичній правді» по сто тисяч гривень від його імені. Ці видання не мають стабільних доходів, але роблять важливу справу. Але ми маємо розуміти, що це виняток.
Тож треба констатувати: скільки з нас виживе, залежить від економіки. Чи наша економіка довго буде на підсосі, чи вона перебудується, чи буде рекламний ринок. Телевізійники, про яких пан Мартиненко казав, що їх поменшає, зараз борсаються, аби відновити рекламний ринок. Вимірювання аудиторії припинились, тому вони продають рекламу по спотах, і це дає їм хоч якийсь дохід. Потрібно думати, як зробити, щоб рекламний ринок оживав.
