Отар Довженко: “Ми не мусимо перетворюватись на пропагандистів і відкидати стандарти”
Головний редактор “Детектора медіа” Отар Довженко долучився до дискусії «Як війна впливає на журналістські стандарти», яку 17 травня провела фундація «Суспільність» за сприяння «Детектора медіа», «Інтерньюз-Україна» та Незалежної медійної ради . В розмові взяли участь журналісти, медіаексперти, юристи та військові аналітики.
Чи існують стандарти воєнного часу, чи потрібно їх прописати окремим документом, який буде актуальним так само, як і класичні стандарти мирного періоду, до яких ми всі звикли?
Отар Довженко: Я буду тією людиною, яка в кожній дискусії говорить, що важливо визначитись із поняттями. Словосполучення «журналістські стандарти» у нас трактується вільно і кожен вкладає в нього все, що хоче. Хтось прирівнює це до кодексу журналістської етики, де в певній формі прописані всі професійні стандарти, хтось знає про систему з шести стандартів, яку використовуємо ми — «Детектор медіа» та ІМІ. Хтось визначає це поняття на свій розсуд. І звичайно, ми всі в курсі про невиправданий скепсис щодо стандартів, який у нас практикують, маніпулюючи знущальними фразами про «стандарти Бі-бі-сі».
Якщо ми вважаємо, що в журналістиці стандарти є, і трактуємо їх так, як я би пропонував їх трактувати — тобто як сукупність сталих підходів чи правил поводження з журналістським матеріалом, які дозволяють донести до аудиторії правдиву, не спотворену та повну інформацію, яка не зманіпулює та не дезінформує та не буде грати на руку третій стороні, — то я поділяю позицію Андрія Куликова та Ігоря Куляса, який, власне, і створив цю лінійку з шести стандартів, якою ми користуємось. Під час війни ці стандарти працюють так само, тільки їх треба дотримуватись ретельніше, і вони абсолютно не суперечать потребам медіа, держави, суспільства. Звичайно, є певні червоні лінії, які накреслюються на полі нашої роботи, бо у країні війна.
Щодо балансу думок: насправді, цей стандарт абсолютно не означає, що треба давати слово Гіркіну. Він означає, що ми перебуваємо у певних законних рамках. У цьому випадку — в системі координат, в якій Росія напала на Україну, в якій Росія є агресором. Тому ми не повинні постійно балансувати Зеленського Путіним. Але в певних ситуаціях ми повинні з’ясувати позицію більш ніж однієї сторони конфлікту. Яскравий приклад – ми мали ситуацію в Маріуполі, коли військових звинувачували у зраді, коли частина військ пішла на прорив і потрапила в полон. Після цього поширюється інформація, що вони зрадили. Чи маємо ми поширювати цю інформацію, що вони зрадили? Чи маємо ми поцікавитись та з’ясувати їх позицію, якщо у нас є така можливість? Чи ми маємо звернутись до офіційного військового командування і спитати його позицію?
Ось тут починається наше намагання дотримуватись стандарту балансу думок. Ми не мусимо перетворюватись на пропагандистів і відкидати стандарти. В принципі, багато хто від нас цього хотів, бо з пропагандистами зручніше мати справу. Але разом із тим ми повинні використовувати принцип «не зашкодь», коли публікації не мають шкодити потребам оборони. Втім якщо ми самі почнемо вгадувати, де ж ці потреби оборони, ми можемо дуже далеко зайти і повідрубувати собі руки по лікоть. Тому важливо, щоб військові окреслили та сформулювали потреби оборони і підказували, куди нам не варто лізти. Має бути певний трафарет, який накладається на наші звичні стандарти і накриває ту частину, яка реально, якщо ми її будемо виконувати, шкодить обороні. Все решта — можна. І хотілося б, щоб цей трафарет намалювало військове командування.
Як можна було б розвивати репутаційні інститути в українській журналістиці?
Отар Довженко: Після Помаранчевої революції «Детектор медіа» випустив книжку «Журналістська революція-2004». Там було багато різних міркувань щодо того, як можна було б організувати люстрацію журналістів, які працювали на режим Кучми. Як ми знаємо, тоді нікого не люстрували. Після Революції гідності також нікого не люстрували, і зараз ми знову починаємо розмову про люстрацію. Але треба чесно визнати, що карати людей за те, що вони порушили наші уявлення про прийнятне, ми не можемо. В Україні законів, які забороняли б робити те, що ці персонажи робили, в той час не існувало. А закон, як відомо, зворотної сили не має. Навіть якщо ми зараз ухвалимо закон про заборону роботи на проросійських каналах, на жаль, він не буде діяти на минуле. Тут можна говорити лише про репутаційні процеси, коли активна частина суспільства, до якої прислухається пасивна частина, каже: ні, ось тут межа, за якою те, що люди зробили, не пускає їх в майбутнє української журналістики.
Ми бачимо зараз реакції на нашу заяву, зокрема, роботодавців цих журналістів, і зокрема каналу «Україна», де частина журналістів також підписала наш заклик. Отже навіть там у колективі є певний розкол, якісь люди вважають, що цих людей не має бути в етері. І канал «Інтер», який пащекує, що їхня ведуча не працювала на каналах «Медведчука та Порошенка». А як відреагувало МКІП? Міністерство сказало, що нам потрібні всі, хто перейшов на бік України. Мені здається, що жодних передумов, щоб хтось когось люстрував, немає. Ми можемо створити організацію саморегуляції, де б переважали конструктивні сили, і яку би не захопили друзі «ОПЗЖ», які в нас є офіційною журналістською спілкою. Тоді, можливо, ми би могли ставити питання про люстрацію. Якщо все це залишиться на рівні експертних дискусій і публікацій на сайтах ІМІ та «Детектор медіа», нас будуть і далі посилати, кажучи «вибачте, але ці люди професіонали». Так, вони професіонали, вони професійно озвучують те, що їм кажуть. Просування пропагандистських меседжів буде потрібне і запитане для будь-якої влади, це безсумнівно, навіть для дуже хорошої влади. Тому я б радше думав про нашу журналістську самоорганізацію, а не сподівався, що хтось зверху спустить закон про люстрацію журналістів.
