Отар Довженко: “Немає кращого способу боротися з пропагандою, ніж фізично її блокувати”

Про російську пропаганду і роботу українських медійників в час війни медіаексперт та редактор ГО “Детектор медіа” Отар Довженко спілкувався з Білоруською асоціацією журналістів.

– Відколи російська пропаганда систематично працює в Україні?

– Вона завжди працювала в Україні. Але формат присутності змінювався. У перші півтора десятиліття незалежної України це були фактично російські медіа чи дочірні проекти з російським менеджментом та персоналіями. Після Помаранчевої революції, а особливо після Революції Гідності, пряма присутність російських медіа різко скоротилася, але кремлівські гроші почали вкладатися в агентуру – «українські» ЗМІ та організації, які озвучували такі ж пропагандистські меседжі, але не були безпосередньо пов’язані з Росією. Деякі з них мали зв’язки з «українськими» політиками, які працювали в інтересах Росії, деякі намагалися позиціонувати себе незалежними, захищаючи свободу слова. Інтенсивна пропагандистська робота велася і в популярних в Україні російських соціальних мережах – «ВКонтакте» та «Одноклассники».

Боротися з цією пропагандою було складно: у законодавстві для цього не було правових механізмів, а серед політиків і громадянського суспільства було чимало прихильників принципу «проти пропаганди треба діяти не силою, а правдою». У 2014 році в Україні заборонили трансляцію російських телеканалів, у 2017 році заблокували російські соцмережі, а у 2021 році за допомогою досить ризикованого механізму економічних санкцій почали блокувати проросійські ЗМІ з українською реєстрацією. Цей процес майже завершився до початку повномасштабного вторгнення, а російська пропаганда залишилася лише в соцмережах і месенджерах, доступних в Україні. ЗМІ практично немає.

— Як змінилася пропаганда після 24 лютого 2022 року?

– Певні зміни ми побачили ще до 24 лютого, коли на кордоні почали стягуватися війська. Проросійські ЗМІ категорично заперечували можливість вторгнення, водночас в унісон з Кремлем ультимативно вимагали від України виконання Мінських домовленостей в односторонньому порядку. Посилилися розмови про «зовнішнє управління», про те, що США і НАТО втягують Україну у війну з Росією. Також повторювалася брехня про «посилення обстрілів мирного населення на Донбасі», яка була однією із запасних причин вторгнення, почастішали згадки про «нацизм».

У перші дні війни, поки не було зупинено наступ росіян, проросійські ЗМІ поводилися як переможці. Їхня риторика була в стилі: «ми попереджали, а ви не послухали. Ну, тепер загрались, Росія почала спецоперацію. Треба негайно вести переговори і виконувати всі її вимоги. Мирне населення не постраждає, налагодимо відносини і все буде добре».

На «Дошці ганьби» ми відзначили українських політиків та медійників, які публічно підтримали вторгнення в перші дні. Через кілька днів більшість з них замовкли або змінили риторику, оскільки стало зрозуміло, що за три дні Київ не взяти і прихильникам Росії може стати несолодко.

Частина проросійських ЗМІ стала «патріотичною», хоча більшість із них це не врятувало від закриття. Телеканал «Інтер», який належить другові проросійської «Опозиційної платформи – За життя» і роками займається проросійською пропагандою, домовився з владою та став учасником спільного телемарафону.

– А як щодо пропаганди в соцмережах у перші дні війни?

– Спочатку було хаотично: людей намагалися налякати, дезорієнтувати, розповідати, що Зеленський втік, що України більше немає. Але за тиждень-два налагодилося, фактчекери та освітяни зробили свою справу, люди почали відрізняти брехню від правди та шукати інформацію в якісних джерелах. Зараз пропаганда діє вкрай обережно і тонко, організовуючи окремі диверсії, які підтримуються на різних рівнях — у російських, міжнародних ЗМІ, соціальних мережах. Більшість українців не стикаються з російською пропагандою у щоденному споживанні ЗМІ.

– Назвіть найпоширеніші наративи російської пропаганди?

Кілька років тому ми склали список, який значною мірою актуальний досі. Ось наративи, які поширюються далі, можливо, у дещо зміненій формі:

«Україна – маленька держава, вона не має суб’єктності, вона повністю контрольована Заходом». Тепер додається, що НАТО і США ведуть війну “до останнього українця”, а мета всього, що сталося – послабити Росію.

«Україна — нацистська держава, тут прославляють гітлерівських поплічників, армія набита радикальними націоналістами». Цей наратив досі впливає на людей, які мали проросійські погляди і до 24 лютого, хоча їх залишилося небагато.

«Донбас бомбили вісім років» — складний наратив, який ми детально розібрали. Напад Росії на Україну подають як справедливу відплату за те, що українська армія нібито зробила з «мирним Донбасом» з 2014 року.

«З Росією потрібно домовлятися: Путіна не перемогти на полі бою, все одно доведеться йти на деякі поступки, а відмова від переговорів — це каприз Заходу”.

«Уряд наживається на війні». Це наратив, що межує з теорією змови: мовляв, війну почали, щоб збагачуватися, розкрадати бюджет, відбирати власність олігархів і тому подібне.

«Україна здала Херсонську область, Запоріжжя» тощо. Росіяни дійсно досить легко захопили ці регіони, і це породжує теорії змови. Є чимало модифікацій цього наративу, орієнтованих на жителів окупованих територій – «Україна вас покинула».

«Зеленського скоро скинуть, до влади прийдуть радикали і нацисти». В принципі, існує ціла група наративів, спрямованих на «розхитування» єдності української влади та суспільства. Наприклад, уявлення про конфлікт між президентом і військовим керівництвом.

З початком великої війни з’явилася низка нових і постійно змінюваних наративів. Зокрема, про вихідців з України: вони нібито «люди другого сорту», ​​непотрібні в країнах і регіонах, куди вони їдуть.

Про українських військових, які «босі на фронті», а влада розкрадає бюджет і нічим їх не забезпечує.

Про волонтерів, які наживаються на жертвах і крадуть гуманітарку.

Наративів не так багато, як «страшилки» – ядерна бомба, брудна бомба, іранські безпілотники і, звісно, ​​атака з Білорусі. Періодично анонсують «вступ Білорусі у війну» та підготовку до наступу, чому неабияк сприяє російська пропаганда.

Більшість дурних і безглуздих наративів, які Росія спрямовує на своє суспільство, як-от «десатонізація України», «єдина нація» не доходять до України. А якщо і приходять, то у вигляді мемів і насмішок.

– Наскільки сьогодні українське суспільство схильне вірити пропаганді? Чи можна виділити категорії читачів/слухачів, які найімовірніше повірять?

— Знову ж таки, це залежить від форми пропаганди. Більшість українців не вразливі до дурної простої пропаганди. Якщо ми скажемо «ми вас переможемо», «ми єдиний народ», «нам треба лікуватися від України», або «російські танки скоро будуть під Львовом», ми тільки згуртуємося.

Але майже всі вразливі до більш тонких, вишуканих форм пропаганди. Просто для різних людей пропаганда підбирає різні ключі. Наприклад, людина може бути суперполітиком, але зриватися на тезі про те, що «від українців приховують реальні масштаби втрат і що насправді вже загинуло сто тисяч наших військових». Або про те, що «деякі райони не обстрілюють через те, що Зеленський домовився з росіянами».

– Якими каналами сьогодні доходить пропаганда?

— Основним каналом отримання контенту та новин в Україні став Telegram, за ним — Viber. Там найбільше поширюється російська пропаганда та дезінформація. Він доступний і в інших соціальних мережах — Facebook, Twitter, YouTube, які тепер люди дивляться замість телевізора. Деякі шукають і споживають російські ЗМІ в Інтернеті за допомогою VPN. І далеко не завжди це люди, які підтримують Росію. До цього читачів часто спонукає цікавість чи бажання помилуватися так званим «виттям у болотах» — сварки та песимізм росіян через чергову втрату на фронті. Але коли ти споживаєш російську пропаганду, вона так чи інакше впливає на тебе, просто ти можеш не відразу це відчути.

Частину російської пропаганди наші ЗМІ доносять до української аудиторії у «відображеному» вигляді. Вони вважають, що це важлива інформація — про яку брешуть російські політики та ЗМІ.

Ще одним важливим джерелом і каналом впливу на українців є західні ЗМІ. Періодично якесь видання випускає колонку на кшталт «Годі озброювати Україну!», і Україною починає ширитися хвиля песимізму, обурення та розчарування, ніби нас зрадив увесь Захід. Цим вміло користується російська пропаганда.

У вільному доступі українець практично не має шансів на пропаганду.

– Як читачам/глядачам протистояти пропаганді?

Прозвучить недемократично, але я щодня переконуюсь: немає кращого способу боротися з пропагандою, ніж фізично її блокувати.

Українська держава робила для цього все можливе, ба більше — блокувалися навіть придністровські сайти, не тільки російські. Якщо споживачі контенту не підписуються та не переглядають російські та проросійські джерела (зокрема, у месенджерах та соцмережах, де вони ще доступні), не будуть шукати відеопрограми Скабеєвої та не ділитимуться скріншотами з Telegram-каналів російських «військових», то пропаганда буде набагато менше поширюватися і діяти на них. У вільному доступі, без додаткових зусиль, в українця майже немає шансів звернутися до російської пропаганди – принаймні, очевидно.

– А що сьогодні робити читачам і глядачам, які залишилися на окупованій території?

– Окуповані території – це окрема історія, набагато складніша, тому що в багатьох місцях взагалі немає ЗМІ, окрім пропагандистських. Знову ж таки, краще не споживати їх взагалі, ніж насититися брехнею. Від жителів звільненої частини Харківщини ми знаємо, що за місяці інформаційної ізоляції вони були твердо переконані, що Київ вже здали і України нема. Українське радіо можна почути багато де – це найкращий варіант.

– Чи може якісна журналістика протистояти пропаганді? Якщо так, то яким чином?

– Боротьба з пропагандою – це не функція журналістики, і я б не хотів, щоб журналісти ставали контрпропагандистами. На мою думку, якісна журналістика має виконувати свої головні завдання – давати людям факти, розуміння ситуації, якісні рефлексії. Перевіряти інформацію, повідомляти правду, знаходити зв’язок між фактами та подіями. І бути максимально доступним для людей, які хочуть це все отримати. Змусити їх, на жаль, неможливо – як у прислів’ї про коня, якого можна привести до води, але не можна напоїти.

– Наскільки важливе значення української мови з точки зору пропаганди? І чи буває російська пропаганда українською мовою?

– Загалом є тенденція Росії будувати своє спілкування в Україні російською мовою. Гадаю, росіяни не уявляють, яке місце в Україні займає українська мова, і вірять у власні пропагандистські наративи, що «тут усі говорять російською, а українську нав’язали львівські бандерівці». Вони не вважають для себе важливою та пріоритетною аудиторію, для якої українська є основною мовою споживання контенту. Але оскільки пропагандистські ЗМІ мали працювати в правовому полі України, де є певні мовні вимоги, багато телеканалів — зокрема канали Медведчука — заговорили українською. Останні роки телеканал «Інтер» мовить українською мовою і весь цей час пропагує російську вакцину від коронавірусу, закупівлю газу у Газпрому, дружбу з Кремлем та виконання Мінських угод. Тобто це було цілком можливим. Але зараз цього немає, бо немає проросійських ЗМІ.

Що стосується пропаганди в соцмережах, деяких її більш витончених форм, то тут часто використовується українська – для маскування. Щоправда, росіяни не знають української. Вони часто користуються Google Translate або роблять помилки, яких українець ніколи б не зробив. Багато разів російські дезінформаційні кампанії викривали через помилки в українській – наприклад, вони не могли без помилок сфальсифікувати указ президента чи інший офіційний документ.

– Цікаво, як поширюється новина про нещодавню здачу росіянами Херсона?

— Для України наративи ще не викристалізувалися, окрім «страшилок» про вибух на Каховській ГЕС, ядерний удар по правому березі Херсонської області та те, що російська артилерія з позицій на правому березі перетворить лівий берег в пустку.

Але інформаційна ситуація навколо Херсона взагалі дуже складна. Тут незрозуміло, де закінчується російська гра, де починається наша чи чиясь.

— У Білорусі багато хто стежить за новинами з України в Telegram-каналі УНІАН. Що ти про нього скажеш? Чи можна довіряти? Адже канал інколи викликає питання щодо лексики та викладу. Сайт виглядає набагато краще. Чи мета виправдовує засоби?

– УНІАН – колись поважне інформаційне агентство, яке потрапило до рук олігарха Ігоря Коломойського. Відтоді ресурс поступово дрейфував у бік жовтизни, а часом і маніпуляції. Наприклад, Незалежна медійна рада нещодавно відзначила порушення стандартів та етики в матеріалах УНІАН, де прогнози розвитку війни дають екстрасенси, ворожки та тому подібні псевдоексперти.

Одним словом, рекомендую стежити за одним українським інформаційним агентством – «Укрінформ». Він державний, але при цьому зовсім не пропагандистський, працює за стандартами, повідомляє лише факти і не займається (контр)пропагандою.

– Ви аналізували, як подається інформація про Білорусь в українських ЗМІ? Знову ж таки, у Telegram-каналах багато «ха-ха» та легковажних стьобів. Як ви ставитесь до таких підходів?

– Ні, ми не аналізували. Ми вважаємо, що зараз в Україні є досить багато незалежних білоруських медіаекспертів і дослідників, які мають цікавитися цією темою в першу чергу.

Особисто для мене це досить болюча тема, тому що я симпатизую Білорусі, білоруській мові і культурі, і в голові відокремлюю все це від Лукашенка і його режиму. Але я також не можу засуджувати людей, які, після запуску ракет з території Білорусі і вторгнення в Україну через білоруський кордон, не хочуть розбиратися в нюансах, а вважають білорусів різновидом росіян і, отже, ворогами.

Взагалі українські ЗМІ іноді впадають у крайнощі – наприклад, пишуть «Білорусь» з малої літери, як «Росію», або називають Білорусь «Білою Москвою». Я скептично ставлюся до цього. Також є певні прояви агресії чи зверхності щодо білоруської опозиції. І все це набагато концентрованіше, ніж у ЗМІ, можна знайти в соціальних мережах.

Я б рекомендував поки що не підтримувати ці дискусії чи намагатися «з’ясувати стосунки». Поки люди на емоціях, це безнадійно. Я сподіваюся, що все закінчиться так добре, що буде незалежна Білорусь зі своєю мовою, культурою, демократією і без причини воювати з Україною.