Отар Довженко: “Подолання проросійської пропаганди світовим урядам треба розпочинати із вилучення російських та проросійських медіа”

Реалії воєнного часу завжди кидають виклик свободі слова та незалежності медіа. Українські ЗМІ ще з 2014 року балансують між роботою на “інформаційний фронт” з одного боку та суворим дотриманням журналістських стандартів — з іншого. Але повномасштабний напад Росії створив низку нових викликів, які можуть змінити реалії українського медіапростору не лише під час війни, а й після неї. Журналіст “Дрон Медіа” Андрій Любарець поговорив з головним редактором “Детектора медіа” Отаром Довженком про ключові проблеми середовища під час і після війни.

Формат єдиного телемарафону та норми воєнного часу став легальною можливістю для влади впливати на ефіри найбільших медіа в Україні. А в деяких випадках (відключення “5-го каналу”, “Прямого” та “Еспресо”), ймовірно, навіть зводити рахунки зі ЗМІ своїх політичних супротивників. Як ви вважаєте, чи будуть спроби від офісу президента чи урядових структур контролювати подібним чином провідні медіа і після війни?

— Фактично влада взяла інформаційне мовлення в Україні під майже повний контроль, залишивши медіагрупам можливість самовиражатися у певних межах. Фактично це не цензура, а саме координація та м’яке обмеження/напрямок. Це не найгірший варіант, який міг бути під час повномасштабної війни. Чи може влада використати цей контроль для своїх потреб (наприклад, для покращення своїх політичних перспектив) — так, напевно, може. Однак цей ресурс не є ні всеосяжним, ні невичерпним. Ми не маємо об’єктивної інформації про рейтинги, але є різні опосередковані ознаки, які свідчать, що частка людей, які регулярно дивляться марафон, зменшується — люди шукають інший контент, інші джерела новин. Якщо воєнний стан триватиме багато місяців чи років, цілком імовірно, що влада контролюватиме мовлення, але це мовлення перестане бути важелем впливу на аудиторію. І принагідно ця монополія зруйнує медіаринок, адже зараз провідні телеканали фактично виведені з ринку та втратили свою окрему аудиторію. Щомісяця такого існування зменшує шанси відновлення статусу кво, навіть якщо світ настане найближчим часом.

Я не виключаю, що влада намагатиметься обмежити інформаційні свободи. З іншого боку, я не бачу саме у команди Зеленського патологічного прагнення підпорядкувати собі інформаційну сферу, як і грізних стратегів, здатних придумати систему такого підпорядкування. Нині сфера медіа у нас набагато вільніша, ніж могла бути під час війни. Громадянське суспільство залишається сильним, має свій споконвічний козир — міжнародні зобов’язання та вимоги західних партнерів, які тепер для України важливіші, ніж до 24 лютого. Думаю, що перетворити Україну на диктатуру за таких умов буде не так легко.

У медіаспільноті сьогодні діє консенсус щодо обмеження критики влади під час війни. Доказом чого стала, наприклад, негативна реакція на статтю “Української правди” щодо причин звільнення Людмили Денисової. Чи не створить це звичку самоцензури у журналістів та лояльності до влади, яка може поширитись і на післявоєнний період?

— Такий консенсус більш-менш спонтанно склався на початку великої війни, але мені здається, що дуже багато людей вже відпустило. Реакцію на текст про Денисову я б не пов’язував із забороною на критику влади, тому що Денісова і не була владою (омбудсмен — це не орган влади), а тим більше не є нею після звільнення. Це радше страх перед будь-якою інформацією, яка може завдати шкоди Україні в міжнародному просторі, якою може скористатися російська пропаганда. Але, наприклад, Єрмака і Татарова вже знову досить вільно згадують у медіа як негативний баласт, який владі слід скинути. Також критикують ініціативи Данила Гетьманцева.

Тотальної заборони на критику влади немає. Хіба що, звичайно, в “єдиному марафоні” такої критики немає – але, знову ж таки, марафон поступово втрачає своє значення як єдиний та найважливіший канал інформування.

Крім того, у нас вже були епізоди, коли медіа припиняли критикувати владу, бо “давали їй шанс” — 2005 року, 2014 року… Це швидко і безслідно минає.

Українські проросійські медіа сьогодні заблоковані та не ведуть свої ефіри навіть на YouTube. Втім, журналісти з цих редакцій намагаються залишитися на плаву, розвиваючи власні канали у YouTube чи Telegram. Як ви вважаєте, чи можливе їх повернення на великі екрани в майбутньому? І чи можливе в найближчому майбутньому відродження великих медіа, які займатимуться “м’якшими” аналогами російської пропаганди, як це сталося після 2014 року?

— Проросійських журналістів в Україні наразі немає. За це слід подякувати Службі безпеки України, яка тихо, без зайвих шумів пояснила цим людям, що вони помиляються. Чи будуть у нас, власне, проросійські журналісти після перемоги — залежить від того, на яких умовах ми матимемо перемогу 🙂

Щодо колишніх проросійських журналістів, які тепер усі мають вишитого Бандеру на грудях і проклинають русню, то вони всіляко демонструють свою лояльність до влади та готовність бути “солдатами інформаційного фронту”. Думаю, що без грошових заохочень з боку Росії чи її передбачуваних агентів вони на “темний бік сили” не перейдуть. Для цього потрібно бути пасіонарієм, а не гастарбайтером. Чи в Україні можливі умови, в яких знову з’являться осередки проросійської політики та журналістики, зараз не знає ніхто.

Часто кажуть, що неокупність є однією з ключових проблем українських медіа. Війна змусила частину журналістів працювати “на ідею” або щонайменше більше працювати за ті ж гроші. Наскільки складно після війни повернути медіа ближче до ринкових принципів?

— Знову ж таки, якщо говорити про перші місяці, то хтось напевно працював “за ідею”. Але вічним волонтером можна бути тільки якщо у тебе є великі заощадження – інакше ти помреш від голоду. Думаю, що на сьогоднішній день “ідейні” мотиви вже поступово вичерпуються, і люди починають замислюватися про гроші та майбутнє. Зараз рекламного ринку практично немає, тому медіа не можуть бути самоокупними, вони збиткові. Деякі знаходять спосіб компенсувати цю збитковість за рахунок грантів, дотацій, продажу якихось активів, роботи супутніх бізнесів. Наприклад, ми нещодавно писали про телеканал у Змієві на Харківщині, який афілійований з інтернет-провайдером: людям потрібний зв’язок, вони за нього платять, і канал може жити без реклами. А інші канали, котрі жили хоча б частково за рахунок реклами, зараз просто не можуть працювати. Щодо дотаційних медіа, які утримувалися власниками, бо вони їм потрібні були як майданчики для піару та інструменти впливу на політичний процес та громадську думку, то я думаю, що вони перші на вихід. Тому що політичний процес в Україні найближчим часом не відновиться, а коли відновиться, то, ймовірно, із суттєво оновленим складом гравців.

Рінат Ахметов заявив, що передає державі свої ЗМІ, а потім ліквідує їх. Можливо, це будуть інші великі бізнесмени, щоб не потрапити до реєстру олігархів. Як ви вважаєте, як це вплине на медіаринок? Чи залишаться ці медіа під контролем держави? Чи влада використовуватиме закон про деолігархізацію, щоб більше впливати на ЗМІ?

— Ахметов нічого не передає державі, це просто таке куртуазне формулювання. Ахметов відмовляється від ліцензій своїх медіа, тобто повертає державі телевізійні частоти. Власне, медіа залишаються в нього, нічого цінного він державі не віддає, бо ці частоти держава ніяк не зможе використати — в умовах, коли ринок розвалюється і занепадає, вони не будуть нікому потрібними, а сама держава на них може крутити хіба що свій марафон. Держава і в умовно мирний час не могла бути ефективним медіавласником. Тим більше зараз, коли грошей у бюджеті немає, а іноземні партнери навряд чи погодяться, щоб їхня фінансова допомога витрачалася на розвиток державних медіа.

Я не думаю, що Коломойський та Пінчук відмовляться від своїх медіа . Вони у добрих відносинах із владою, медіа для них дуже важливі, вони не так постраждали від війни, як Ахметов (він начебто втратив майже $10 млрд). Що ж до Фірташа-Льовочкіна, то це дуже ймовірно: вони втратили свій політичний проект у Україні Фірташ втратив більшу частину свого бізнесу, перспективи їх туманні. Телеканал “Інтер” у його нинішньому стані ніхто не купить, він останнім часом занепадав, втрачав аудиторію та частку на рекламному ринку. Власне ми прогнозували, що першим на вихід буде “Інтер”, а не “Україна”, що належить Ахметову.

Мені таки здається, що апеляція до закону про олігархів — це слушна нагода, а не справжня причина виходу Ахметова з медіабізнесу.

Чи зможе Україна стати центром медійної протидії російській пропаганді з усього пострадянського простору? Що для цього потрібно? І чи це потрібно країні взагалі?

— Сумніваюсь. Гасити пожежу треба там, де горить. У кожній країні горить по-своєму, і ми не зможемо боротися з проросійською пропагандою у Киргизстані чи Грузії. Ми маємо унікальний досвід боротьби проти російської дезінформації, спрямованої проти України, — власне, нам вдалося значною мірою звільнити від неї наш інформаційний простір. Але будемо щирими: це стало можливим лише тоді, коли ми заблокували осередки поширення цієї пропаганди на нашій території: канали Віктора Медведчука “Наш”, “Країна”, Анатолія Шарія. Поки це не було зроблено, всі зусилля щодо спростування та розвінчання були малоефективними, бо канали Медведчука з багатомільйонними бюджетами все одно сягали більшої кількості людей.

Думаю, що всюди, де уряди хочуть подолати проросійську дезінформацію та пропаганду, треба розпочати із зачистки інформаційного простору — вилучення російських та проросійських медіа. Не в усіх країнах уряди до цього готові (адже це означає загострення відносин із Росією), не скрізь це можливо фізично.

Якщо вони захочуть і матимуть змогу прийняти нашу допомогу, звичайно, Україна поділиться своїм ноу-хау. Але дистанційно вилікувати Киргизстан від ватності інфопростору ми, пардон, не зможемо. Чи нам це потрібно? Нам у принципі потрібен лояльніший до нас і менш лояльний до Росії пострадянський простір, але не впевнений, що витрачені таким чином ресурси нам допоможуть.