Отар Довженко: про незалежні медіа, пропаганду та медіаграмотність

Які перспективи платного контенту в Україні, наскільки виправдана пропаганда у медіа, чому не всім українцям вдасться стати медіаграмотними, наскільки токсичною для медіаринку є джинса та за яких умов в Україні можуть існувати незалежні видання? Про це Національна асоціація медіа поспілкувалась з головним редактором видання «Детектор медіа» Отаром Довженком.

Які перспективи вбачаєте з платним контентом в українських виданнях і чому, на вашу думку, за якісний контент потрібно платити?

Думаю, що люди будуть дедалі більше платити за контент в інтернеті. Не забуваймо про те, що перед цим вони платили за контент в офлайні. Вони купували газети, передплачували журнали, підписувалися на платне телебачення, купували касети з музикою, відеокасети, тобто ідея платити за контент не нова. Просто поступово уявлення про інтернет, як про місце, де все безкоштовно, зникає, розсмоктується і з’являється уявлення, що інтернет – це місце, де можна заплатити порівняно невеликі гроші за те, що ти хочеш.  Люди дуже звикли, що новини – це безкоштовно, новини — це товар, який валяється під ногами. Купувати і платити люди все-таки будуть за публіцистичний, аналітичний, репортажний, більш художній контент, який викликає у них викид гормонів щастя. Відповідно, і медіа будуть думати, як продукувати якомога більше такого контенту, а не копіпейстити новини. Інше питання: що цілком можливо, що коли люди дозріють платити за контент, то платити вони будуть не тим медіаогранізаціям, які зараз домінують на ринку, а якимось іншим. Авторитет, здобутий в аналоговому світі, важить не так багато.

 Крім аналітики медіаринку, у «Детектора» є ще програми з медіаграмотності Lomakina Yesterday та «Ньюспалм». Наскільки популярні ці випуски та яка їхня цільова аудиторія? Можливо, у мене виникає хибне враження про те, що ці програми про медіаграмотність дивляться саме медіаграмотні люди, а ті, хто вірять у фейки і маніпуляції, продовжують і надалі писати під фейсбучними постами про зраду та вакцинацію?

Мені здається, що це стосується більшості продуктів, які спрямовані на розвиток медіаграмотності. Єдиний спосіб достукатися до масової аудиторії з месиджами, які розвивають медіаграмотність та критичне мислення,  — це розваги. Ми бачимо це у Майкла Щура. Телебачення Торонто робить комедійне шоу, у яке вплітає медіакритику, спростування фейків. На жаль, у нашому випадку робити цілком комедійне шоу ми не можемо, бо у нас для цього не вистачає ресурсів. Комедійне шоу –  це дорого. Тому ми зупинилися десь напівдорозі: це такі сатиричні шоу з елементами розваги, але вони інформаційно-розважальні і в них ми розказуємо про медіа. Як показує наш багаторічний досвід, тема медіа мало кого цікавить поза медійною спільнотою. Ми не можемо зовсім сходити на таблоїдний стиль, тому що ми – пристойне видання. Відповідно, ми це подаємо в межах своєї форматної пристойності стандартів, а такий контент не доходить для масової аудиторії.

Джинса у 2021 році все така ж, чи з’явилися нові тренди?

Нових трендів ми не бачимо. За великим рахунком ця ситуація стабілізувалася ще в минулому десятилітті. У медіа є власники, які встановлюють якісь обмеження і загалом, як правило, не проти, коли медіа публікують замовні матеріали, якщо ці матеріали не суперечать інтересам власників. Думаю, що ця практика нікуди не зникне, поки медіа, з одного боку, не навчаться заробляти на себе самі, але з іншого боку, це не панацея.

Абсолютна більшість матеріалів, які виходять у новинах каналів, — це не джинса. Джинса, за підрахунками нашого моніторингу, загалом займає 6-7% у новинах, під час виборчої кампанії – 10-12%. Але 6-7% – це цифра за рахунок двох-трьох каналів, а в більшості каналів – це 1% новин. Тобто це одиниці матеріалів, усі решта матеріалів – це кращі, гірші, з недоліками, з порушеннями стандартів, але новини, а не прихована реклама. Коли аудиторія навчиться розпізнавати джинсу, то побачить, що канал «Інтер», який  належить Льовочкіну і Фірташу, може робити достатньо професійні новини. Лише в деякі із них зашиті інтереси «Опозиційної платформи – за життя». Якби необхідність, потреба чи вимога зашивати інтереси ОПЗЖ відпала, то в «Інтера» були б прекрасні новини.

Після показових ситуацій з виданнями «Київ пост» та «Букви», чи можуть взагалі в Україні існувати незалежні медіа, якщо більшість з них належить олігархам? Чи може платний контент, донати, гранти стати певною альтернативою цієї незалежності?

Я б поставив це питання ще ширше – чи можуть взагалі в Україні існувати адекватні, конструктивні, позитивні, відповідальні, професійні, незалежні медіапроєкти? Відповідь на це питання я знаю: можуть, але недовго. Прикладів того, коли такі проєкти існували, працювали, все було прекрасно, але потім вони, або продавалися комусь, або їх викуповували силою, або вони банкрутували, або ще щось, у нас дуже багато. І це стосується не тільки політичних медіа. Є медіа, які з огляду на своє історичне місце, для прикладу «Українська правда», живуть, але знов-таки бачимо, що «Українська правда» знайшла собі власника. І цей власник відносно не токсичний, але він із своїми бізнес-інтересами і дуже ймовірно, що у перспективі – зі своїми політичними інтересами. На будь-який такий проєкт треба дивитися, як на тимчасовість. Цей проєкт зараз є, йому можна вірити, підтримувати. Якщо ми будемо його підтримувати як читачі та споживачі, то він може прожити довше, але це не значить, що він, як The Washington Post чи The New York Times, проживе 150 років. Скоріш за все – ні. Більшість медіа, які є зараз, не проживуть стільки років. В осяжному майбутньому вони зникнуть або переродяться.

Яке ваше ставлення до пропаганди в медіа?

У мене погане ставлення до випадків, коли журналістику підміняють пропагандою. З іншого боку, наприклад, зараз ми бачимо дуже наочну ситуацію з необхідністю пропагувати вакцинацію. І це питання життя та смерті. Коли медіа питають себе і один одного, чи вони повинні пропагувати вакцинацію, то проста відповідь – ні, пропаганди в медіа не повинно бути, медіа мають подавати все збалансовано, все зважено, ні до чого не спонукати, просто давати людям робити свій вибір, – не підходить. Вона не підходить, бо проти вакцинації працюють дуже сильні маніпуляції. Ідея масової вакцинації породжена здоровим глуздом, але є більш атрактивні, яскраві, вірусні фейки, теорії, фрейми, способи бачення ситуації, які поширюються у соцмережах і від людини до людини. Ви можете в медіа розказувати що завгодно, але, коли вашу бабусю на ринку перестріне інша бабуся, розкаже їй щось про чипи, 5G, вакцину, від якої вже стільки людей померло, то медіа цього ніяк не виправить. Тому пропаганда стає питанням виживання. І в цьому випадку я б мусив погодитися, що коли пропаганда є питанням виживання і медіа впевнені точно, що вони не пропагують якусь нісенітницю, то вони можуть до неї вдаватися. Інше питання, що вона не повинна бути деструктивною, як ми бачимо у спробах телевізійних новинарів знищити, висміяти, помножити на нуль усіх людей, які виступають проти карантину.

Отаре, «Детектор медіа» нещодавно створив спільноту читачів. Що стало поштовхом до створення цієї спільноти і яких результатів очікуєте у майбутньому?

Поштовхом стало те, що ми грантова організація. Ми живемо на гранти, і це наше найголовніше джерело надходжень. І ми намагаємося диверсифікувати доходи і заробляти на рекламі. Однак, з нашою нішевою тематикою мати дуже великі доходи від реклами, які забезпечили б виживання без грантів, неможливо.  Тому ми намагаємося шукати інші джерела доходів на випадок, якщо грантове фінансування скоротиться, а воно скорочувалося вже не один раз в нашій історії. Також грантове фінансування має таку специфіку, що воно цільове. Дуже мало організацій готові давати гроші на зарплати, утримання редакції, гонорари. Часто донори готові давати гроші на просвітництво, круглі столи тощо, і значно рідше — на інституційні потреби. Тому наше сподівання на те, що дохід за рахунок пожертв читачів дасть нам можливість хоч трошечки спокійніше дивитись у майбутнє. Інші медіа, які почали раніше, досягли у цьому напрямку досить непоганих успіхів.  Для мене позитивним зразком є The Ukrainians, які нещодавно оголосили, що в них уже є тисяча підписників у спільноті. Тисяча – це дуже багато, це круто. І вони сподіваються, що буде три тисячі. Ми почали цю історію, знаючи, що наші читачі нас не дуже люблять, не в сенсі – не люблять читати, вони люблять нас читати, читають кожен день, сидять на сайті, коментують, але при цьому в них, напевно, не виділяється гормон щастя від кожної нашої публікації. Ймовірно, багато наших публікацій їм можуть бути неприємними через те, що ми критикуємо їхню роботу, адже наша первинна аудиторія – це медійники.  Вони не погоджуються, сперечаються. У мене був невеличкий скепсис через це, але насправді люди приєднуються до спільноти активно, зацікавлено. Мені здається, це хороший початок.