Отар Довженко: “Розслідувачі не повинні мати на меті змінити владу, бо це вже політика, а не журналістика”

Про особливості професії журналіста-розслідувача та вплив розслідувань на суспільство і країну головний редактор “Детектора медіа” Отар Довженко розмовляв в програмі “Стерео” з Ольгою Бабчук та Яриною Скуратівською на радіо “Промінь”. 

В чому полягають основні ризики для журналіста-розслідувача?

З одного боку, це ризики для журналіста-розслідувача, як для окремої людини, бо він ставить під загрозу темні справи впливових людей. Іноді результатом розслідування може бути карколомна зміна в політиці держави або у владі. Ставки дуже високі. Існує й інша небезпека: моральна травма від того, що робиш розслідування, показуєш людям правду і нічого не змінюється. Через це журналісти-розслідувачі часто схильні до депресії.

Що робити, якщо нічого не відбувається і розслідування не дає ефекту?

Якщо використовувати метафору, що керівництво держави – це люди, які сидять за кермом, то аби замінити людину за кермом, треба зупинити машину, бажано в безпечному місці. Тож чекати, що негайно після такого розслідування “летять голови”, президент сідає у в’язницю тощо, було б надто наївно. Однак в українській політиці немає інституту репутації. І суспільство не наскільки вимогливе до своїх політиків, особливо до політиків-популістів, яких воно обрало на хвилі всенародного обожнювання, щоби негайно відреагувати на це на це розслідування. Але ми будемо бачити результат на виборах. 

Метою розслідувачів не має бути намір змінити владу, скоріше змінити її поведінку, змусити діяти, дотримуватись законів, не красти, не обманювати. Якщо ж розслідування для того, щоб додати голосів парті чи діячу, або їх забрати – це вже політика, а не журналістика.

Чи мають право журналісти оприлюднювати свої розслідування у важкий для країни час? І як мало би реагувати на це суспільство?

У суспільній свідомості інститут медіа не сприймається наразі як незалежна інституція. Тому, коли медіа починає вести розслідування, розголошувати щось, писати про певну тему, то суспільство починає думати “А в чиїх інтересах це відбувається? Хто це замовив?”. У тих суспільствах, де медіа існують незалежно і не змінюють курс залежно від курсу і персоналій керівної партії, напевно, ставлення суспільства до медійників і розслідувань дещо інше. Там більше довіри до медіа.

Чи українські журналісти-розслідувачі відповідають світовому рівню за стандартами та підходами, чи є їм куди “рости”?

В контексті реалій нашої країни, суспільства, медіаринку наші розслідувачі – це сильні команди, які роблять сміливі, резонансні, красиві, дієві розслідування. Однак, якщо аналізувати їхній продукт саме з точки зору журналістських стандартів, то бувають проблеми. Зокрема, вони намагаються часто зробити з своїх розслідувань розважальний продукт, такий собі екшн. По суті, факти мали би говорити самі за себе і не потрібно, наприклад, інсценувати серіал “Слуга народу” та їздити на велосипеді, щоб донести суспільству якісь резонансні факти про президента. З іншого боку, можливо, якби  в цьому фільмі не було таких красивих символів – велосипед та інші елементи – то, може, він і не мав би два мільйони переглядів. 

Чи вистачає Україні журналістів-розслідувачів з огляду на її реалії?

Не вистачає. Є кілька регіонів, де є свої команди журналістів-розслідувачів: Кропивницький, Одеса, Рівне. Але в більшості регіонів таких команд немає, або є просто поодинокі журналісти. Тож в регіонах, де є такі команди, вдається розслідувати і “вивести на чисту воду” набагато більше корупціонерів, якихось сумнівних історій тощо.Навіть і в Києві з його бюджетами і кількістю компаній без проблем можуть працювати не менше десяти команд розслідувачів, які б займалися виключно місцевими проблемами. А їх стільки немає.

Фінансове питання: за які гроші розслідувачі роблять ці речі?

Розслідувальні команди в Україні переважно зараз працюють за грантові гроші, тобто за гроші міжнародних інституцій. Деякі з них працюють в межах великих медіа, які мають бюджети і дозволяють собі утримувати відділ розслідувань або фінансувати роботу журналістів-розслідувачів. Але розслідування – це повільна, трудомістка і не дешева журналістика. Треба їздити, подавати запити, не економити на, скажімо, польоті літаком чи каві в ресторані з інсайдером. Тобто таку журналістику не всі можуть собі дозволити фінансово. На жаль, на центральних телеканалах нема розслідувань, бо це “надто конфліктний жанр”, або є імітація розслідувань, як програма “Гроші” на 1+1. 

Дуже тішить, однак, Суспільне, тому що там одночасно виходять або виходили принаймні кілька розслідувальних програм. Та й зараз Суспільне показало фільм про офшори Зеленського і про “Схеми” та Укрексімбанк. Це свідчення того, що Суспільне не боїться показувати такі речі, відчуває, що важливе для суспільства і виконує свою місію.