Після повномасштабного вторгнення суспільство стало більш зрілим, ніж керівництво деяких телеканалів — Лєна Чиченіна

Тетяна Трощинська: Почнімо з номінації на Оскар українського фільму «20 днів в Маріуполі». Уже відомо, що режисер Мстислав Чернов отримав премію Гільдії американських режисерів. Багато експертів і експерток говорять, що це гарний сигнал і фільм має шанси здобути найвищу нагороду. Як ви думаєте, чи буде Оскар?

Лєна Чиченіна: Ми розуміємо, що прогнози — це історія, яка може не справдитися. Але все-таки є певні моменти, які дають нам уявлення про те збудеться це чи ні. Взагалі ці нагороди гільдій у США стартують орієнтовно з листопада. Є Гільдія сценаристів, акторів і таке інше. І традиційно вважається, що гільдія режисерів і гільдія продюсерів найближчі в прогнозах до того, хто реально отримає Оскар. Премію БАФТА теж називають репетицією перед Оскаром. Зрозуміло, що всі, хто дотичний до БАФТИ, зляться на це, тому що це окрема класна премія. «20 днів в Маріуполі» теж номінований.

Варто сказати, що шанси на Оскар після отримання Мстиславом Чорновим премії Гільдії режисерів США дійсно зростають. При цьому наголошу, що Оскар отримують не лише за якісь художні заслуги, а й за гарну маркетингову і промокампанію. Це дуже важливо. Згадаймо нашу торішню паніку й істерику, коли ми прокинулися і зрозуміли, що фільм «Навальний» отримав Оскар. Насправді цей фільм дуже гучно йшов десь впродовж півтора року. Ми просто цього не помічали. Він також отримав БАФТУ. І одна із продюсерок Марія Пєвчих говорила, що вона по кілька разів на тиждень виступає перед різними аудиторіями й розповідає про цей фільм на різних фестивалях.

Зараз ми бачимо, як заговорили про фільм «20 днів у Маріуполі» з українським режисером, але не слід забувати, що там також присутні дві закордонні компанії «Ассошіейтед Прес» і «Фронтлайн». Саме вони дуже добре займаються маркетингом і промоцією стрічки, тому що потрібно, щоб фільм обговорювали. Він має бути на слуху, у пресі, мати відгуки. «20 днів у Маріуполі» має чудові відгуки, починаючи з фестивалю «Санденс», де він отримав нагороду. Я передивлялася всі популярні сайти, де люди можуть залишити свої відгуки й майже 100% глядачів у захваті, при тому, що це іноземна публіка. І цей захват аргументований. Не просто емоційний на зразок «нам сподобалось, ми плакали», як у нас часто можна побачити. А люди описують, що саме їх зачепило. Це дуже цікаво. І тому я дуже сподіваюся, що у фільму буде Оскар. А навіть, якщо він і не отримає Оскар, це вже величезне досягнення.

Тетяна Трощинська: А що саме їх зачепило?

Лєна Чиченіна: Зачепила саме правдивість. Люди розкрили для себе дуже багато і зрозуміли, що ними не маніпулюють.

Я розмовляла з Чорновим, і він це повторював у багатьох інтерв’ю, що він не робив пропаганду чи контрпропаганду. Це не заперечення російських тез. І саме так, на мою думку, має робитися хороше кіно. «20 днів у Маріуполі» — це просто зафільмована історія. Ба більше, продюсери вимагали від Чорнова, щоб там не було навіть мінімальних маніпуляцій, щоб все було за хронологією. Там навіть по мінімуму мало бути музики, яка змушуватиме глядачів відчувати те, чого хотів би режисер.

І тому було багато відгуків про те, чого люди не знали. Наприклад, вони писали, що не знали, що Росія настільки нахабно бреше. Так, до прикладу, Чорнов показує обстріл пологового будинку і склейками показує, що говорив Лавров, що було у російських новинах, і наскільки це шокувальна брехня на фоні реальних кадрів. Так само нахабно вони брехали про МН-17.

І мені дуже сподобалось, що Чорнов показав дуже різнорідних маріупольців, наприклад, хтось з них мародерив, інші їх засуджували. Цей фільм зачепив іноземну публіку якимись абсолютно новими й шокувальними для них фактами, те, що, можливо, для нас вже є звичним.

«Ми спостерігаємо бум документалістики серед людей,

які нарешті помітили війну і російську агресію»

Тетяна Трощинська: Якщо говорити про українську аудиторію, чи спостерігаєте ви, що документальне кіно, можливо, набирає популярності й чи можете відзначити якісь особливо успішні фільми за останній час?

Лєна Чиченіна: Загалом, мої колеги, зокрема телевізійники, які працюють на загальнонаціональних каналах і онлайн-платформах масово відзначають бум документалістики. Люди по телевізору дивляться документальні фільми. Таких рейтингів не було до повномасштабного вторгнення. Хоча ще один бум документалістики відбувся у 2014 році, тому що багато кінематографістів пішли на Революцію Гідності, почали знімати. Потім окупація Криму і війна. Відповідно кінороби включились одразу у цю тему і почали її досліджувати. У нас є дуже багато стрічок на цю тему, але вже після повномасштабного вторгнення всі українці зрозуміли, що це війна, тому що до не всі зрозуміли цей факт.

І, ті люди, які тільки відкрили для себе російську агресію зараз повторюють усі ті емоції, з якими інші люди зіткнулися ще у 2014-2016 роках. Якщо говорити з позиції людей, які давно живуть у цій війні, то це наївно і смішно. Ми бачимо, що якісь абсолютно банальні, вже давно проговорені й забуті речі цими людьми сприймаються як дивовижне відкриття і мають для них вау-ефект. Менше з тим, якщо було багато людей, для яких війни не існувало, це добре, що вони її нарешті помітили. Ось для них і робиться контент.

Аудиторія має потребу дивитися про те, що відбувається навколо. Нам хочеться постійно передивлятися про Херсон, Харків, окуповані й деокуповані території. Ми маємо постійну потребу згадувати, як починалося повномасштабне вторгнення. Ось недавно вийшов фільм Алана Бадоєва. Теж, з моєї погляду, абсолютно невибаглива робота, тому що всі його спроби зняти повнометражки, не були успішними. Хоча він чудовий режисер музичних відео. Він зняв документальний фільм, побудований переважно на історіях людей про початок повномасштабного вторгнення, — «Довга доба». Я бачила в залі, як люди просто ридали. Це їх торкнуло. І зрозуміло, що це має відгук у телеаудиторії.

Але якщо говорити про більш серйозний контент, який еволюціонував, то його теж дуже багато. Режисери, які працювали давно в темі війни, продовжують розвиватися. Наприклад, «Вавилон’13».

Або ж українська документалістка Надія Парфан зняла один з найвідоміших документальних фільмів про війну «Я не хотіла робити фільм про війну». Його можна подивитися, наприклад, на «Такфліксі», здається, навіть безплатно. Це персональна стрічка самої режисерки. Достатньо небанальний погляд.

А по-друге, я б хотіла відзначити колег із «Суспільного», які роблять просто величезну кількість фільмів. Я дивилась зовсім недавно фільм про Щедрика, який майже мільйон вже набрав на Ютубі.

Навіть слабкий контент, але, який щось про нас говорить, набирає переглядів.

Були популярні з 2014 року, а зараз тим паче розбори російського впливу. Наприклад, про культурний вплив — фільм «Какая разница». Я можу навіть спрогнозувати на кілька років вперед, що цей бум спаде. Тому що у 2017 році кіноіндустрії вже почали бідкатися, що українці втомилися від війни. Режисери навіть намагалися в якихось промокампаніях фільми про війну позиціонувати якось не прямо про війну, а, може, про кохання на тлі війни, чи, приміром, детектив. І тому, можливо, оскільки наша війна затягується більше, ніж прогнозували на початку, то через рік-два ми можливо знову побачимо цю тенденцію, коли буде спадати інтерес, і люди захочуть дивитися фільми на інші теми.

Тимчасові тренди YouTube: насміхання з росіян і ура-патріотичний контент

Тетяна Трощинська: Ще трошки більше запитаю про YouTube і, власне, більше про розважальний контент чи пізнавальний контент, бо історичних каналів дійсно вистачає. Чого вам вистачає, можливо, а чого, можливо, бракує в українському YouTube? І які тренди його розвитку на найближчий рік? 

Лєна Чиченіна: Я взагалі не бідкаюся з приводу YouTube, тому що стежила за ним і до початку повномасштабного вторгнення. Там було багато незайнятих ніш. Була неймовірна залежність від російських блогерів. І коли це все почало достатньо швидко зникати, то я дуже зраділа. Зараз ми спостерігаємо заповнення якихось дуже галузевих ніш, наприклад, каналів трукрайм, які розповідають про маніяків і серійних вбивць. Раніше всі дивились виключно російських блогерів у цьому сегменті. Зараз почали з’являтися наші.

Не говорячи вже про більш популярні теми. Історична тема стала дуже популярною, а також книжкова. Раніше видавці бідкалися, що, мовляв, немає класних книжкових блогерів. Ті, що були, набирали по 200 переглядів, бо людям було не цікаво. І тут нарешті зацікавилися. Хотілося б відзначити, звичайно, Емму Антонюк, дуже контроверсійну людину в українському YouTube-просторі. Її або обожнюють, або геть не сприймають. Вона робить дуже багато для популяризації книжок, хоча вже з’являються думки, що вона не розбирається у літературі. Це теж абсолютно нормальна історія, яка трапляється з популяризаторами чогось.

Якщо говорити про ті тенденції, які мені цікаво зникнуть чи ні, то це відео про росіян. З початку повномасштабного вторгнення у нас вони були дуже популярні дві історії — або насмішки над росіянами, або відео в ура-патріотичному стилі. І другі, з одного боку є просвітницькою діяльністю, частково корисною, а частково, як мені здається, ні.

Перший варіант це, наприклад, у Дурнєва, коли він дивиться сторізи росіян і насміхається з них. З одного боку, це контент, який завжди популярний. З іншого боку все більше і більше людей говорить, що це вже набридло. І, тим паче говорять про те, що це викривляє наш погляд на росіян, тому що вони постійно вибирають найбільш виражених придурків і в нас складається враження, що наші вороги — це нічого не варті дурники.

Виникає питання, якщо вони настільки дурні, то чому ми тоді не можемо їх вигнати? Військові майже одразу почали просити не називати їх «чмобіками», тому що не потрібно недооцінювати ворогів.

З іншого боку — просвітницький контент. Це, наприклад, відео Віталія Гордієнка на ютуб-каналі «Загін кіноманів». Його багато за них критикували. Мені здається, що він зробив багато чого хорошого. Він достатньо спокійними аргументованими відео пояснював, чому Дудь чи Кац — це не окей. І багато людей, які, справді були підписані на Каца від нього відписались, тому що вони помітили якісь речі, яких не помічали до того. Але згодом він відійшов від цього. І ось зовсім недавно раптом випустив відео про «Слово пацана», коли цей серіал всі вже обговорювали й забули про нього. Як на мене, він не говорить нічого особливо нового в цьому відео. І тут теж думки розділились. Одні глядачі були не задоволені, що, мовляв, нащо це знову витягли? Інші дякували за цікаве відео, бо зрозуміли, чому цей серіал не можна дивитися. До речі, про такий формат а-ля «я подивився якийсь російський контент, аби розповісти вам, чому його вам не потрібно дивитися» мені теж цікаво дізнатися, наскільки довго він збережеться.

Тетяна Трощинська: А чому справді люди досі дивляться російський контент? «Слово пацана», кліпи Шамана? Частина з них справді каже, що дивиться це, мовляв, для того, щоб знайти там треш. Але ж, будьмо чесними, частина людей це трешем не вважає…

Лєна Чиченіна: Як правило, так. Хоча з іншого боку, знаєте, треба досліджувати ворога все-таки. Але це мають бути люди, які мають цю спеціалізацію, не знаю, інститути з вивчення росіян (сміється — ред.). І вони повинні зариватися у все це лайнове.

Чому дивляться? Наприклад, якщо ми беремо «Слово пацана», то це просто вірусний контент. Треба визнати, що це добре зроблений серіал. Його робили талановиті люди. Насамперед я зараз говорю про режисера. Цей серіал показує, як важливо вкладатися на перспективу, якщо йдеться про контент, про кіно, тому що в Росії була можливість давати фінансування талановитим людям, аби вони знімали фільми й серіали.

У росіян було багато талановитих серіалів на телебаченні. Людям просто було, де попрактикуватися.

І цей талановитий режисер Жора Крижовніков мав можливість зняти один фільм, потім серіал і тепер зміг зробити популярний серіал, який дійсно гарно зроблений на сценарному і режисерському рівні. Тому він завірусився і ця пісня теж завірусилась. І всі це почали дивитися, як дослідники.

Тетяна Трощинська: Як дослідники…

Лєна Чиченіна: І дехто мовчав. А дехто написав допис, що я не хотів дивитися або я не хотіла, але треба було, це ж досвід…

«Телетреш»: поїдання вареників на дерев’яних лавках у вишиванках в українському селі початку 2000-х 

Тетяна Трощинська: Я не дивилася цей серіал. Просто зізнаюся тут, я його не дивилася. Навіть як дослідниця.

Лєна Чиченіна: У цьому сенсі мені більше сподобалась наступна розмова, яка вже виникла серед кінематографістів і телевізійників про те, що нам потрібно теж робити класні серіали, які будуть популярними серед тинейджерів. Бо слід визнати, що у нас справді дуже мало якісних телесеріалів якісних, мало просто пристойних. Більшість таких, на які просто соромно дивитися. На жаль, виробники це навіть не завжди розуміють, бо вважають, що це чудовий контент.

Тетяна Трощинська: Як Люба з Коломиї…

Лєна Чиченіна Люба з Коломиї — це ще не найгірший варіант серіалу за якістю. Але проблема взагалі в якості цього контенту, ми вже плавно переходимо до телетрешу…

Тетяна Трощинська: Можемо це обговорити. Чи є у вас якісь свої критерії «телетрешу»? Або якісь рейтинги, можливо, ви для себе робите як дослідниця? Власне, як дослідниця тут без жодних жартів, тому що якраз Лєна Чиченіна — людина, яка має підстави досліджувати й за професією, зокрема.

Отже, телетреш, які його критерії? І, можливо, на прикладах, що може вважатися телетрешем і чому?

Лєна Чиченіна: Дуже часто телетреш і якісь скандальні продукти плутають просто з легким контентом.

Часто я стикаюсь з тим, що, коли пишу щось зневажливе чи критичне про телевізійні продукти, які взагалі купи не тримаються і зліплені лівою ногою, то автори захищають їх тим, що типу: «Ви хочете, щоб скрізь був артхаус і щось високочоле, а ми хочемо, щоб люди відпочили». Тож я хочу вкотре наголосити, що я не хочу, щоб скрізь був артхаус. Я усіляко виступаю за легкий масовий продукт, тому що ми розуміємо, що коли приходимо втомлені з роботи, хочемо просто з вимкненим мозком подивитися якісь яскраві картинки. Але навіть до такої роботи треба підходити серйозно, тим паче, що там немає особливо якихось надзвичайно складних завдань.

Просто потрібно дати собі 20 хвилин, щоб вивчити елементарні речі. Чому, наприклад, відбувся скандал, із серіалом «Встигнути до 30»?

На жаль, автори, як мені здається, не зрозуміли, чого до них прокляті хейтери чіпляються. У нас є такі стандартні відмазки — хейтери й заздрять. Або ж боротьба проти своїх. Ми повинні боротися проти ворога, а чого ви кидаєтесь на своїх? Я нагадаю, що там йшлося про персонажку Любу, родом з Коломиї, максимально дурнувату. У чому була моя претензія? Лише в тому, що автори не зайшли на Вікіпедію…

Тетяна Трощинська: Я вже не кажу з’їздити в Коломию просто…

Лєна Чиченіна: Ні, ні, у жодному разі. Просто зайдіть, сидіть у телефоні, поки ви їдете в метро або під час обіду, зайдіть і подивіться, що таке Коломия. Ви побачите, що це не село, а місто з 70 тисяч населення з багатолітньою історією. Картиночки подивіться у Google. Подивіться, як там все зроблено. А отже, концепт цієї персонажки потрібно або повністю переписувати, або сказати, що вона не з Коломиї. А найкраще просто вигадати якусь назву. Наприклад, Великі Береги. Де знаходиться це село — незрозуміло. Сказати, що вона з Великих Берегів. Все. Всі питання зняті.

І це постійно повторюється. Ми бачимо це на прикладі скандалу з дівчиною зі Скадовська з «Квартал 95». Це точно той самий принцип. Звідки буде наша дурнувата героїня? Нехай зі Скадовська, бо смішна гра слів. Я навіть підозрюю, що вони можливо десь бухали й виник такий каламбур — са Скадовска.

Ви просто вводите в Google і бачите, що Скадовськ — це південь, а не схід, що це окупована територія. І розумієте, що каламбур каламбуром, але це недоречно.

А також є певна тенденційність у наших серіалах, що в західних областях живуть рагулі, а в східних — москалі. Або у Великих Вуйках люди не знають, що таке унітаз.

Тетяна Трощинська: «Кугути», перепрошую. Це улюблене слово. Це слово я бачу дуже часто…

Лєна Чиченіна: Так. І в наших серіалах я зустрічала дуже багато стандартних історій. Є стандартна історія, коли бідна дівчина на стоянці кидається під якийсь «крузак», звідти виходить мільйонер і пропонує їй одружитися.

А ще одна історія про дуже нереалістичне село. Таке враження, що люди, які створили серіал, ніколи в селі не були й чули про нього з творів Гоголя. До прикладу є такий серіал «Клан ювелірів». Я дуже раджу його подивитися. Це просто шедевральний. Там описується Львів 1990-х, 2000-х років, де всі розмовляють російською, і є лише деякі персонажі, які говорять українською. І в місті вони теж говорять російською, але потім ми бачимо, що вони насправді українськомовні, тому що вони з села на Львівщині. І ось одна з героїнь завагітніла і приїжджає у село, а воно має такий вигляд, як музей Пирогів у Києві. У селі дерев’яні хатки з солом’яними стріхами. Це 2000 рік.

І вона заходить у хату до сусідки, а там стоять дерев’яні лавки, на стінах висять образи з рушниками. Ось така картина. І ось у цьому серіалі «Встигнути до тридцяти» те ж саме. Тато і Люба в дитинстві. Коломия показується згори, маленькі хатки й написано «Коломия», хоча автори тоді говорили, що вони, мовляв, не казали, що Коломия — це село. І тато із цією маленькою Любою живуть у «Пирогові», сидять на дерев’яних лавках і їдять вареники у вишиванках.

Чоловік-алкоголік і жінка-утриманка — російські рольові моделі

в українських розважальних телешоу

Тетяна Трощинська: Але, знаєте, мені здається, що ми зараз жартуємо. І насправді це смішно, якщо абстрагуватися від цього основного наративу. Але це ж абсолютно російське уявлення України, як оцієї «песни красивые такие поют», яка казала Маргарита Симоньян…

Лєна Чиченіна: Все це тому, що, на жаль, ми дуже довго були залежні від Росії. Я маю на увазі наших виробників серіалів і аудиторію. Є чудово дві вистави за п’єсою Наталки Ворожбит «Зелені коридори».

Одна з героїнь це акторка, біженка з України. Вся така розкішна. Інші героїні дізнаються, що вона знімалася у російських серіалах і грала там якусь ФСБшницю. І вона спочатку якось намагається сперечатися, а потім каже: «Так, я знімалась, але ж ви ці серіали й дивилися. Чому ви лише мене звинувачуєте?».

У нас була така залежність. Серіали знімалися для росіян російською мовою, щоб потім їх продати у Росію. Росіяни ж не будуть з українською озвучкою дивитись. А ми подивимося. І от оскільки ці серіали були зроблені на манір, з цими російськими кліше про Україну, то вони нікуди не поділилися й автори їх далі транслюють. І з одного боку мені дуже подобається, що суспільство дозріло до того, що з’явилось достатньо пасіонарних людей чи людей, яких це обурює. Вони починають про це говорили. Раніше це обурення було мінімальне і не мало впливу. Цих людей сприймали або як тих, що люблять артхаус, або як якихось радикалів.

А зараз виробники почали отримувати масові претензії. Вони можуть відмахнутися, що це хейтери один раз. Але якщо тебе ось так хейтять вже третій раз, то ти вже задумуєшся, чи робити другий сезон «Встигнути до 30».

З іншого боку щиро вражає реакція авторів, які справді не розуміють, чого від них хочуть. «Ну, в смислі ж, що такої хати немає?». У них взагалі відсутня самокритика. Я не кажу, що в усіх. Є ті, хто все чудово розуміє. Але все-таки я бачу, що принаймні в публічних поясненнях це завжди виключно супротив. Позиція, що я не буду ні за що перепрошувати, ви всі неправі. І тому в нас оця вся історія продовжується. Ми бачили, як реагували «Дизель Шоу» на критику. Це абсолютне нахабство. Мої колеги, які досліджують медійний ринок, кажуть, що з ними вже нічого не зробиш. Якщо з «Кварталом 95» ще якось можна комунікувати, то з «Дизель шоу» — ні. На будь-яку критику вони завжди реагували якоюсь неймовірною агресією. Їм прилітало кілька разів. Вони, наприклад, робили сценку, де родина на окупованих територіях святкує Новий рік. І там показано, що на окупованих територіях нормально жити. Росіяни прийдуть, то ви їх пошлете просто.

Тетяна Трощинська: Паспорт не візьмете, порвете, спалите. Я просто пам’ятаю цю сценку…

Лєна Чиченіна: Моя колега, у якої батьки в окупації, писала огляд і була страшенно зла, тому що вона їх вмовляє ці паспорти взяти. І це я вважаю, що правильно…

Тетяна Трощинська: Для безпеки…

Лєна Чиченіна: Звичайно. Люди повинні не викаблучуватись там. Це і неможливо, і нерозумно. Їм прилетіло за це. Вони почали огризатися.

І далі, наче, як навмисне, вони знову дали сценку про окупований Крим. Тільки там була сім’я колаборантів і зокрема щось дуже незугарне про кримських татар, ніби це кочовий народ ледь не без паспортів. І ці колаборанти показані, як люди, які дуже бояться звільнення Криму. Натомість ми знаємо, що в Криму дуже багато людей, які є проукраїнськими, і які кожного дня ризикують. Тому це теж було максимально крінжово. Але вони продовжують щось робити. І тут я не знаю, який вихід. Моя колега теж говорить, що це або мають вирішувати рекламодавці, які будуть вже вважати іміджевими втратами рекламуватися на «Дизель Шоу», або це має бути політика каналу чи політика Нацради. Хтось повинен це врегулювати.

До речі, дуже часто вони рекламують алкоголь. І вони теж показують, що люди всі бухі. А чоловіки в них часто алкоголіки.

Тетяна Трощинська: Це взагалі така основна рольова модель…

Лєна Чиченіна: Так, і мене тут найбільше бентежить те, що в них велика аудиторія.

Коли виходять нові сезони «Дизель Шоу», то вони обов’язково залітають у топи з найвищими рейтингами, причому не тільки на телебаченні, а й у YouTube, і на онлайн-кінотеатрах. Тобто є дуже багато людей, які дивляться цей продукт. Їм це подобається. І вони себе з ним асоціюють. І мені страшнувато, тому що там просто супер російські рольові моделі — чоловіки-алкоголіки й жінки-утриманки, які тринькають чоловікові гроші, або якісь секс-працівниці. І якщо це знаходить свою аудиторію, то мені здається, у нашому суспільстві є проблемки.

Тетяна Трощинська: Знаєте, у 2022 році, коли почався величезний інтерес до всього українського, і до української літератури, і до української культури, зокрема, масової — кіно, і документалістики, ми дуже часто говорили, що Україна виграє інформаційну війну всередині. Якщо ми озирнемося і подивимося із позиції 2024 року, то напевно не все так просто.

І якщо ця тема виникає, то можливо репутаційних втрат недостатньо, потрібні санкції Нацради, або, можливо, відмова рекламодавців, і тоді це будуть якісь інституційні механізми. Виграємо чи програємо? Що з м’якою силою всередині України?

Лєна Чиченіна: Я думаю, що у нас ці процеси йдуть, але досить повільно. І вони можуть відбуватися швидше. Я усіляко виступаю за таку тривалу кропітку роботу. Я не з тих людей, які хочуть, щоб все було одразу. Я розумію, що якісь фундаментальні помилки ми будемо виправляти довго. Хоча є й позитивні прецеденти. У справді, з’явилось багато репутаційних скандалів.

Я вважаю, що нам потрібна виважена продумана державна або медійна політика, яка б боролася з абсолютно вже зашкварними моментами, які існують.

Можу приклад навести, коли на початку 2023 року суспільство вже було більш зрілим за людей, які очолюють телеканали. Ідеться про усі серіали з росіянами російською мовою. Глядачі відмовлялися це дивитися.

Було також дуже багато шоу. Вони випустили «Холостяка» і я вважаю, що це нормально. І коли «Холостяка» критикували, мовляв, що посеред війни не можна розважатись, то зараз ці історії вже минули. Також було багато хейту, бо люди не розібралися в усьому до кінця, мовляв, як під час повномасштабного вторгнення можна знімати таке дороге шоу, хоча воно було зняте завчасно.

І от на початку 2023 року СТБ анонсує «Вагітну у 16». І тут, звичайно, багато людей не зрозуміли взагалі, як так можна було, і аргументували це тим, що у нас, зрештою, велика проблема, це масові зґвалтування на окупованих територіях. Ми це бачимо. Це жахливо і це звичайно вагітності. І ви зараз випускаєте це шоу, коли у нас багато зґвалтованих дівчат? І канал дослухався до цих аргументів.

Потім майже одразу був момент, коли СТБ хотів випустити свій відзнятий серіал з російським актором «Останній лист коханого». Вони зробили діпфейк і на обличчя російського актора наклали обличчя іншого — українського.

Я не знаю, чи про це хтось дізнався б, чи ні, тому що на анонсах я не могла розібрати, наскільки якісно це зроблено. І я думаю, що оскільки ця технологія ще не досить розвинена, глядачі запідозрили б, що там щось не так. Але один з акторів це знав і записав відео. Це викликало збурення, і цей серіал зняли. На мою думку, це хороші прецеденти, коли глядачі можуть впливати на якісь рішення. З іншого боку дивно, що телеканал подумав, що це нормально так зробити.

Тетяна Трощинська: Навдивовижу. Тобто така спроба обдурити свою аудиторію, але добре, що це випливло. Ще хочу повернутися до контенту, більше пов’язаного з новинами та, можливо, з документалістикою, негативного чи позитивного, або того, що викликає у нас дуже сильні негативні емоції.

Чи спостерігаєте ви запит на позитивний контент, бачачи, що навколо нас негативна і страшна реальність?

І ще один такий момент, можливо, ми недооцінюємо якісь перемоги, які б могли ставати, зрештою, новинами або історіями, зосереджуючись, знову ж таки, на тому, що містить негативнішу конотацію?

Лєна Чиченіна: Так, по-перше, я бачу на YouTube, наскільки популярними є абсолютно добрі й позитивні шоу. Наприклад, дуже популярний канал, де композитор Євген Філатов їздить різними містами, вибирає звуки цих міст і робить у кінці трек, як звучить Запоріжжя, Закарпаття та інше.

Потім Дантес, абсолютно позитивний, він себе позиціонує як людина абсолютно неконфліктна. Його прямо всі обожнюють. При цьому він робить багато проєктів, які розповідають про культуру. У якомусь сенсі теж займається просвітництвом. І я бачу, наскільки це викликає відгук.

Також ми любимо перемоги. Я за своїми дописами у фейсбуці бачу, що, коли напишу, що щось прямо класне відбулося, то це набирає набагато більше реакцій, ніж якась зрада.

Я раніше теж думала, що зрада — це золоте дно, треба написати, що все погано і тебе одразу почнуть лайкати. Ні, навпаки, у нас у культурі є дуже багато перемог. І я, бувало, напишу про якийсь авторський фільм, який мало хто буде дивитися, але він десь переміг. Це дуже складний фільм для військової аудиторії. Люди читають мій пост і починають радіти. Або до прикладу на Burning Man була наша велика справді ефектна скульптура. Багато хто з українців, навіть не знаючи, що таке Burning Man, дуже зраділи. Про «20 днів у Маріуполі» я вже й не говорю, тому що це така суцільна радість у нас.

Цей фільм один із найкасовіших документальних фільмів у прокаті, але порівняно з іншими стрічками я все-таки думала, що він збере більше. Можливо він вийде третій раз у прокат, вже після Оскара і дозбирає своє.

До речі, на замітку всім виробникам контенту, у нас у культурній сфері позитивних новин дуже багато, подавши ці новини якісно, ми можемо отримати не лише хороший продукт, але і рейтинги, навіть на темах, які здавалося б ніколи не були хайповими.

Можна згадати, як зараз добре розходяться оці всі постійні повідомлення про те, що черговий музей визнав Рєпіна українцем…

Позитивні рольові моделі показані у «Тигроловах» Багряного

Тетяна Трощинська: Залишається обговорити нашу рубрику з порадою книжки для бібліотечки свідомого українця. Я принесла з собою книгу Івана Багряного «Тигролови». Це книжка 1944 року, яку зараз досить часто читають дорослі. Одразу скажу нашій аудиторії, що Лєна Чиченіна вибрала цю книгу як таку, про яку ми маємо поговорити. І я від себе додам, що фраза, яку доволі часто цитують українці, «Сміливі завжди мають щастя», це фраза головного героя із цієї книжки, про що багато хто, можливо, й не знав. Чому ви обрали саме цю книжку?

Лєна Чиченіна: Ну, по-перше, я люблю Багряного. Абсолютно всі його книжки. І мені подобається, що «Тигролови» це популярна книжка. Я радію, коли люди, які уже вивчали її у школі, сприймають її як ковток свіжого повітря. Нарешті пригоди, а не плач, голосіння і страждання.

Це одна з небагатьох книжок, які дають нам хороші рольові моделі. Де немає нашого «улюбленого» боролися, а в кінці героїчно повмирали.

Тетяна Трощинська: Це захоплива пригодницька книжка, попри те, що головний герой Григорій Многогрішний розповідає певні речі, пов’язані з його переслідуваннями, з катуваннями, які нині перегукуються з розповідями українських військових, звільнених з полону…

Лєна Чиченіна: І ось тут ми можемо зробити висновок, що, на жаль, ми ходимо по колу. Наш ворог постійно поводиться так, як поводився, і ми ніяк не можемо його придушити. Потрібно вже якось покінчати з цим, тому що все буде повторюватися і надалі.

«Тигролови» вийшли друком перший раз у 1944 році. Але якщо ми подивимося публіцистичні роботи Багряного, а він без сумніву гарний публіцист, то він говорить про ті речі, які ми зараз обговорюємо. Він каже, що одна із проблем українців, що ми хочемо все й одразу, натомість нам потрібна кропітка, систематична робота, яку ми будемо робити довго, наполегливо і постійно. Він говорить про сродну працю Сковороди.

І я постійно вражаюсь, наскільки нам потрібно це просвітництво, наскільки великої шкоди завдало у Радянському Союзі знецінення професії вчителя української мови й літератури, коли просто навмисно ці факультети робилися менш престижними.

Коли я навчалась перший рік на факультеті української філології, то бачила наскільки разюча різниця між викладачами нашого факультету і до прикладу іноземної філології, коли все неймовірно спрощується до того, що ось є чудовий письменник, як гарно пише, героїчно помер, ось який він був патріот. А ті сенси, які закладали письменники у свої твори ніби нівелювалися.

Якби ще зі школи нам розповідали про ті сенси, які закладав Багряний, можливо не було б таких неймовірних осяянь, які ми зараз спостерігаємо. Даруйте, коли зараз багато людей серйозно говорять, що вони дійшли до якихось карколомних висновків, а Багряний ці висновки зробив, що у 1944 році. Це радує, що люди, які ніколи не читали «Тигроловів», зараз взялися за це. Нехай їхні враження будуть неофітськими, це нормально, потрібно це прийняти. Потім вони прочитають складніший твір «Сад Гетсиманський» і будуть вже ці сенси зі своїми дітьми проговорювати.

Фото – Громадського радіо