Радіо має найвищі показники довіри людей, — Вадим Міський

Оригінал публікації на сайті «Суспільного Мовлення» за посиланням

16 листопада виповнюється 100 років Українському Радіо. Член наглядової ради Суспільного мовлення, радіоведучий Вадим Міський у пересувній студії радіо «Хартія» розповів про найяскравіші сторінки сторічної історії Українського Радіо:

• як Українське Радіо чинило спротив радянській владі й чим за це поплатилось;
• як у 1943 році Українське Радіо стало мандрівним і пересувалось у 10 вагонах потягу;
• як з’явились позивні «Реве та стогне Дніпр широкий»;
• як пов’язані прослуховування Радіо Промінь із голосуванням за незалежність;
• про повний розрив із всесоюзним радіо відразу після проголошення незалежності України;
• про Українське Радіо як єдине джерело інформації на окупованих чи прифронтових територіях під час сучасної російсько-української війни;
• про інформаційну місію і довіру слухачів.

Українське Радіо: початок

— Перші кроки українське радіомовлення робило з Харкова, із радянської України. Пізніше, в 1930-х, переїхало до Києва. Задумувалося і створювалося воно в Україні, як інструмент радянської пропаганди, але протягом усіх 100 років роботи знаходилися люди, радійники, які у різний спосіб використовували радіо як засіб спротиву радянській владі. У 1930-ті роки було розстріляно все керівництво Українського Радіо: керівник, екскерівник, всі заступники, керівник музичної редакції, що найцікавіше, керівник редакції мовлення для національних спільнот. За що? Тоді відбувалися такі речі, ну скажімо так, суди над «ворогами народу», ворогами Сталіна. Вони транслювалися по радіо як засіб залякування. І що робили хитрі українські радійники? Вони після цих судів вмикали траурну музику для того, аби висловити свою незгоду і показати, що їм не подобається це і вони це сприймають як траур. За це й поплатилися життям, але ось такий був завуальований спосіб спротиву сталінській політиці, донесений до мільйонів слухачів.

Унікальна пересувна фронтова радіостанція часів II Світової війни

— Оскільки ми з вами перебуваємо у пересувній студії, в машині, мені згадалася інша історія про пересувну радіостанцію «Дніпро», яку запустили в роки Другої світової війни. Коли Київ у 1941 році евакуювався, радіо теж евакуювалося із Києва. Потрібно було продовжувати радіомовлення, але робити це з Києва було неможливо, а люди чекали на інформацію. Одним зі способів спілкування з аудиторією і передачі їм оперативних новин з фронту стала заснована в 1943 році радіостанція «Дніпро».

Вона також пересувалася, як і ви, але розміщувалася в поїзді й займала десять вагонів. Сьогодні важко собі уявити це: цілий радіопоїзд з редакційними, технічними, студійними вагонами і навіть з цистернами з паливом. Їздив цей поїзд за фронтом, за радянськими військами, які вичищали нацистів з українських земель, і передавали звідти новини про те, що відбувається на фронті, що відбувається на передовій. І сьогодні, коли я бачу, що теж є мандрівне радіо, це, викликає такі теплі ностальгійні алюзії, що знову є ті небайдужі люди, які в часи великої війни на нашій території готові передавати з різних куточків найсвіжішу інформацію і робити її загальнодоступною.

Читайте також: Суспільне представило айдентику до 100-річчя Українського Радіо

Легендарні позивні Українського Радіо

— Власне, оці позивні, які сьогодні ви чуєте в ефірі Українського Радіо, «Реве та стогне Дніпр широкий», — ця мелодія, яку на акустичній бандурі виконували довгі роки, а зараз вона звучить в сучасному аранжуванні, з’явилася саме тоді для радіостанції «Дніпро». І цю мелодію теж забороняли, адже вона містила в собі український дух. Її дозволили на хвилі тимчасового послаблення часів Другої світової війни, коли треба було хоч якось мотивувати українців, і українці її відстояли.

Коли радіостанція «Дніпро» приїхала і вже вкорінилася в Києві — тоді все зруйноване було, а Хрещатик, звідки зараз мовить Українське Радіо, був в руїнах. Його радянські війська підірвали відступаючи в 1941-му році. Радіо повернулось і продовжувало ще якийсь час мовити прямо із поїзда на всю країну. Ну а позивні відвоювали тоді радійники, аргументуючи, що вони повинні були залишитися от такими, які апелюють до якоїсь української ідеї, українського духу, і вже не радянські позивні там були.

Радянський і пострадянський періоди: боротьба за український контент

— У 1960-ті роки Радянський Союз вирішив не глушити вже «ворожі голоси», а йти в хитрий наступ на оцей радіопростір — запустити свою музичну радіостанцію «Маяк» із Москви. Це був 1964 рік. Кмітливе керівництво Українського Радіо подумало: як же так — ми, українці, у Другій світовій воювали, маємо багато українських пісень, чому ми не можемо свою радіостанцію запустити? І створили на рік пізніше Радіо Промінь, яке існує й досі. Його теж запускали з метою конкуренції для ворожих голосів. Але що сталося? Всі українці слухали «Промінь», а не «Маяк». Тобто замість того, щоб слухати радянську пісенну пропаганду, вони слухали наших Яремчука й Івасюка, які записувалися на наших потужностях в Україні, в Києві. Тоді ж звели будинок звукозапису Українського Радіо, в 1972-му, який виніс на високий професійний рівень рекордингову діяльність в Україні. Там же записувалися артисти на платівки «Мелодія» і транслювалися в кожен куточок нашої країни. Люди, які на цих піснях виросли, потім пішли й проголосували за незалежність України на референдумі. Тому що розуміли, чим відрізняються від росіян. І що вони не радянські громадяни, а вони — українці, які мають свою спадщину, свою культуру, свою історію і своє радіо, яке теж намагалося в різний спосіб бути близьким до людей.

Читайте також: Богдана Неборак про Радіодиктант, суржик і лагідну українізацію

Радіо, якому довіряють

— Радіо традиційно, як технологія, як тип медіа, вже багато років поспіль має найвищі показники довіри людей, і це підкріплено опитуваннями. Чому? Тому що подає перевірену інформацію, інколи як єдиний український мовник на окупованих чи прифронтових територіях. На відміну від того ж таки телеграму чи телебачення, де довгий час були канали Медведчука з відвертою пропагандою, яку видно неозброєним оком. В ефірі радіомовлення було все трохи краще. І це, до речі, з 1990-х років. Українське Радіо буквально за місяць після проголошення незалежності повністю порвало усі зв’язки із Всесоюзним радіо з «Останкіно», звідки транслювалася пропаганда. І всі канали Українського Радіо почали виробляти повністю власний контент. Цього не сталося з телебаченням. Пізніше виник ринок комерційних FM-радіостанцій, які зробили, на мій погляд, ще гірше, заполонивши весь радіопростір російською попсою. Це свідома помста була, я впевнений, російських можновладців, які теж бачили, як розвивається медіапростір в молодій незалежній Україні. Вони побачили, що одразу радіо відімкнулося від усього пострадянського, і зрозуміли, що втрачають аудиторію. Почали свідомо скуповувати FM-радіостанції, коли тільки перші конкурси на частоти оголошувалися, приватні. Якщо юрособа отримала частоту, юрособу можна купити або «нагнути». Це був типовий приклад, як вони працювали.

Квоти на українське

— Буквально днями слухав Вікторію Сюмар, яка очолювала у 2014 році комітет з питань інформаційної політики в Верховній Раді України і лобіювала законодавство про квоти на українську музику. Каже, що понад 90% пісень в ефірі радіостанцій на 2014–2015 рік, до запровадження закону про квоти, був російською мовою. Ну а які змісти там були? Радіо «Шансон», «Руске Радіо Україна», і згадаємо інші слова, які вже просто непристойно називати зараз. Але воно все роками отруювало наш ефір. А пам’ятаєте, які були ці квотні баталії? Казали, що не виживе український радіопростір з введенням цих квот. І нічого! Виявилося, що стільки класної української музики, стільки класних виконавців, стільки гуртів. Це був новий виток розвитку авторів, які пишуть тексти пісень, і музикантів, які пишуть мелодії, і виконавців. Адже нічого нікуди не зникло. Якщо українці зі своєю естрадою змогли захоплювати весь Радянський Союз, і це дуже бісило тоді радянських вождів, то воно ж в наших генах, воно нікуди не зникає. Якщо його затоптали в 1990-ті, 2000-ні, то воно мусило вирватися на волю, як тільки цю волю йому дали. Та навіть після Радянського Союзу все одно наша естрада завжди була на всіх московських фестивалях і хедлайнерами, по суті. Це в наших генах, його не можна стерти.