Світлана Остапа: Суспільне мовлення – це здорова їжа серед різноманітного фастфуду
Яка роль суспільного мовлення в медіа-ландшафті України сьогодні і чи розуміють люди, політики та журналісти його суть? Білоруська асоціація журналістів поспілкувалася з головою Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України («Телерадіокомпанія»), заступницею головного редактора видання «Детектор медіа» Світланою Остапою.
Процес створення системи суспільних ЗМІ в Україні розтягнувся на десятиліття, а реформи тривають досі. 30 державних телерадіокомпаній об’єдналися в одну громадську, відому сьогодні під брендом «Суспільне» . Суспільному мовнику вдалося досягти незалежності редакційної політики, завоювати довіру аудиторії, лише передбачене законом фінансування виділяється не в повному обсязі.
— Поява суспільного телебачення в Україні — це була потреба суспільства, вимога міжнародних партнерів чи були якісь інші причини? Хто був ініціатором створення громадських ЗМІ?
– Це було зобов’язання України перед Радою Європи. Україні довелося реформувати державні ЗМІ, які вона успадкувала від Радянського Союзу. На мою думку, такої потреби в суспільстві не було, тому що більшість не розуміла різниці між суспільним, державним і комерційним мовленням. Цю ідею просували активісти, громадські організації, медіаексперти, журналісти, які бачили цю різницю.
– Яке завдання ви ставили перед собою, доводячи необхідність такого інституту?
По-перше, ми хотіли позбутися державних ЗМІ. Тому що всі попередні роки, до створення суспільного мовника, державні телерадіокомпанії показали, що не мають незалежної редакційної політики, вони працюють повністю під контролем влади – національного (якщо це національне медіа) або регіональний (якщо це регіональне ЗМІ). Був такий закон, що опозиція мала близько 30 годин на тиждень чи місяць, і нібито це було дозволено на цих теле- чи радіоканалах. Але для дотримання закону ці години завжди призначалися вночі, коли люди не дивляться телевізор. Особливо це загострилося після Помаранчевої революції, коли Перший національний канал показав абсолютно спотворене бачення подій на Майдані. Тоді стало зрозуміло, що з цим державним телебаченням і радіомовленням треба щось робити.
На початку 2000-х років, коли до влади прийшов Віктор Ющенко, дуже активно обговорювалася ідея створення суспільного мовлення, напрацьовувалася законодавча база. Але через кілька років цей ентузіазм влади зник. Тобто не було політичної волі створити такого мовника. До речі, розмова завжди йшла про те, що суспільне мовлення створюватиметься не з нуля, а на базі державних ЗМІ. Таким чином вбили двох зайців – позбулися державних мовників і створили суспільні.
Громадські активісти, які «просували» цю ідею, в тому числі і я, не здалися. Ми ще працювали над законопроектом, він був готовий ще за часів Януковича. Але постало питання: чи варто створювати суспільне мовлення за Януковича, тому що ми розуміли, що це не буде незалежне мовлення.
І ось під час Революції Гідності, коли знову Перший національний канал показав себе в поганому світлі і викривлено висвітлював події на Майдані, тоді було категорично вирішено, що закон потрібно приймати. Він був ухвалений у квітні 2014 року, відразу після Революції Гідності, і ми взялися за створення суспільного мовника, який запрацював у січні 2017 року.
— При розробці законодавчої бази ви брали за основу досвід якоїсь іншої країни чи хтось із міжнародних експертів та організацій залучався?
— Це був наш шлях. Тобто це ексклюзивна модель створення суспільних ЗМІ. Ми аналізували, як це відбувається в інших країнах. Можливо, якісь елементи збігалися, але в принципі такої моделі, як у нас, ніде не було. Цей законопроект був новим. На жаль, закон, який був ухвалений у 2014 році, був дуже декларативним. Тобто просто констатувалося, що в Україні на базі 30 державних мовників створюється одна суспільна — одна юридична особа. Але нормальний механізм фактично не був прописаний.
Рік ми збиралися в різні робочі групи, готували нову редакцію закону, але її ухвалили лише 19 березня 2015 року, після обрання нового парламенту. Уже працював Кабінет міністрів, який створив комісію з реформ. Було виконано колосальний пласт роботи.
Світлана Остапа. Фото: з архіву співрозмовника
Чому для нас це безпрецедентний шлях? Тому що 30 підприємств об’єдналися в одне, і ми сім років їх реформували. Нам не вистачало і не вистачає коштів, але ми це робимо.
— Щодо коштів, як обиралася модель фінансування мовника? І як воно зараз фінансується?
— Відповідно до закону, держава повинна фінансувати суспільний мовник у розмірі 0,2% державного бюджету за минулий рік. Цю норму ми запозичили з грузинського Закону про громадські ЗМІ.
Крім того, ми маємо кошти від донорів, які дуже тісно з нами співпрацюють. Це Європейський Союз, Рада Європи. До речі, Рада Європи завжди допомагала нам законами, Хартією та іншими документами.
Ми також маємо дуже тісні стосунки з Європейською мовною спілкою ЕВU, до якої входять європейські суспільні мовники. Там теж дуже допомагають в експертному сенсі, зараз допомагають матеріально – з генераторами, з обладнанням.
Японія дала нам великий грант на переобладнання, тому що у нас було все старе обладнання. Крім того, за законом у нас ще залишилася реклама – прибутки від неї є, але не дуже великі. Прибуток від підприємницької діяльності — наприклад, здаємо в оренду якісь приміщення, якими не користуємося.
– Чи повноцінно працює суспільний мовник і чи виконує він свої функції?
– За сім років нам вдалося досягти редакційної та кадрової незалежності. Тобто ми вже двічі проводили вибори голови правління і саме правління. Наша наглядова рада обирає голову правління. Скажу, що спроби впливу були.
Редакційна політика стала незалежною: тепер ніхто не може зателефонувати і сказати «пришліть сюди камеру, бо буде говорити губернатор чи прем’єр». Журналісти самі обирають, куди йти і які новини висвітлювати.
Що стосується фінансової незалежності, то незважаючи на те, що в нашому профільному законі для суспільного мовника закладено 0,2% від загального фонду бюджету, на жаль, стовідсоткового бюджету нам не дали вже сім років. Ще до війни ми витрачали майже втричі менше від плану. А зараз у зв’язку з війною ці кошти взагалі обмежені. Нас витрачають лише на найнеобхідніше – зарплати, мовлення, комунальні послуги. А на решту ми просимо гроші у наших донорів – міжнародних партнерів.
— Чи вдалося в результаті досягти тієї повної незалежності від влади, особливо на регіональному рівні?
– Так, вдалося. Перший голова правління, якого ми обрали, Зураб Аласанія , взагалі просто наказав не бігати за владою, не дивитися їй в рот. У нас навіть був такий перекос у 2017 році – на початку 2018 року, коли регіональні відділення перестали приймати зауваження від місцевої влади. І тоді Наглядова рада сказала, що це теж неправильно, бо за владою треба пильно стежити, інакше вона вас теж не помітить. А потім ми навіть прописали це в наших «Основних напрямках діяльності».
— Як трансформувалася система суспільного мовника за час його існування? Чи відбулися якісь принципові зміни і з чим вони пов’язані?
– Перш за все, паралельно з якісною зміною персоналу відбулися якісні зміни змісту. Багато працівників, які все життя пропрацювали на державному мовнику, були обурені тим, що державний мовник можуть знищити. Вони не розуміли різниці між суспільним мовленням і комерційним, їм довелося це пояснювати. Спочатку комерційні канали, які фінансуються олігархами, не сприймали нас як конкурентів, вони дивилися на нас як на молодшого брата. Але зараз рейтинги показують, що наш контент набагато якісніший, що ми дотримуємося всіх журналістських стандартів, вони зрозуміли, що до нас потрібно ставитися з більшою повагою.
Якщо для комерційних каналів рейтинг дуже важливий, тому що вони продають рекламу, то для нас рейтинг також важливий, але на першому місці такий показник, як довіра. І тепер ми маємо 77% довіри до наших новин.
У нашій компанії близько тисячі людей займаються виробництвом інформаційного контенту. Тому що у нас безперервний інформаційний марафон. Ми ще були учасниками національного марафону «Єдині новини», але в травні нам вдалося розійтися полюбовно і тепер ми робимо тільки свій марафон.
Щодо персоналу. На момент злиття компанія налічувала 7500 співробітників. Зараз у нас десь 3650. З них понад 2 тисячі – жінки. Зараз в армії проходять службу понад 100 осіб, троє з них загинули.
– Як суспільний мовник проявив себе під час повномасштабної війни?
– Тут ми з колегами були в однакових умовах. Єдине, що у нас досить велика компанія. По-перше, ще до повномасштабного вторгнення ми на закритому засіданні наглядової ради затвердили «план А», «план Б», що ми будемо робити у разі повномасштабного вторгнення. Було три варіанти, довелося вибрати найскладніший. Бо ніхто не думав, що в Києві будуть бої. По-перше, ми намагалися забезпечити безпеку наших відділень на кордоні з Росією, а потім нам довелося переїхати з Києва до Львова, потім ми повернулися. Нас було майже 4 тисячі людей. Половину з них довелося відправити на простой, бо вони не могли належним чином виконувати свої обов’язки. Ці люди отримували 2/3 зарплати. Але до кінця року фактично всі вийшли з неробства.
З початку війни ми не переривали мовлення. Хоча для нас була навіть фізична небезпека. Наприклад, коли 1 березня 2022 року ракета влучила в телевізійну вежу в Києві, а інша розірвалася за 50 метрів від нашого головного телецентру, ми зрозуміли, що людям там взагалі небезпечно перебувати, і переїхали в іншу будівлю.
Крім того, у нас виросло покоління військових кореспондентів. Деякі наші люди досі працюють у філіях у прикордонних з Росією районах. Це небезпечно. Близько 200 осіб – у Херсонській та Донецькій областях. Люди щодня страждають від обстрілів. І вони все одно йдуть на фронт і продовжують працювати в таких умовах.
Головне, що нас відрізняє, це те, що ми продовжуємо працювати за стандартами. Тобто ми не скидаємо з рахунків те, що не маємо дотримуватися професійних стандартів на війну.
— Якби у вас була можливість створити суспільний мовник з нуля, що б ви зробили інакше?
– Ну, звісно, легше це зробити з нуля, або на базі однієї-двох телерадіокомпаній. 30 – це багато, дуже важко. Я від початку був у Наглядовій раді, а до того ще й у робочій групі над законом про суспільне мовлення. Мене так захопила ця ідея, я так хотів, щоб в Україні не було цих державних мовників, які дивляться в рот владі і тільки її хвалять і рекламують.
Кілька років тому, особливо під час виборів – чи державних, чи виборів керівництва «Суспільного», були такі побоювання, що нас захочуть взяти під контроль, як це відбувається в деяких країнах навіть Європи – Угорщина. , Словаччина, та сама Польща, де відбувся відкат у частині незалежності редакційної політики суспільних мовників. Від людей, які працюють у компанії, залежить дуже багато – чи витривалі вони, чи зможуть все це витримати.
Світлана Остапа. Фото: з архіву співрозмовника
Подивіться: чим ми – суспільні мовники на пострадянському просторі відрізняємося від суспільних мовників старої Європи. Громадські ЗМІ з’явилися там набагато раніше комерційних. Тому самому ВВС 102 роки. А комерційні мовники з’явилися в них, чесно кажучи, десь після Другої світової війни.
Коли ми в Швейцарії запитуємо їхню публіку: “А хто ваші конкуренти?” А вони на нас так здивовано дивляться: «А конкурентів у нас немає». Я кажу: «Як?» «Так у нас там є маленькі комерційні кабельні канали, вони нам не конкуренти, ми тут єдині на всю країну». Звичайно, працювати в таких умовах набагато легше. А в Японії, до речі, суспільне мовлення – це теж така величезна компанія, без якої суспільство вже не уявляє свого життя.
А в нас… Ми почали створювати громадську в Україні в 1997 році, а вона створена в 2017 році. Тобто 20 років вони не могли затвердити закон, прийняти його і реформувати. За цей час, окрім державного мовлення, яке залишилося нам у спадок, виросла величезна кількість комерційних каналів, наших конкурентів за фінансами та аудиторією.
— Чи в принципі необхідний у сучасному суспільстві такий інститут, як суспільні ЗМІ? Які є альтернативи?
– Я вважаю, що це однозначно потрібно. Особливо за незалежної редакційної політики. Адже всі інші комусь служать. Комерційні служать своїм власникам, проти них ніколи нічого не зроблять. А влада завжди сприяє владі. Суспільство в цій ситуації – це така, знаєте, здорова їжа серед різного фастфуду.
– У Білорусі ніколи не було суспільних мовників. Що б ви порадили, чи варто їх створювати, коли в Білорусь повернеться демократія, і як це краще зробити?
— До речі, ще до подій 2020 року в Білорусі до нас на «Детектор медіа» приходила велика група білоруських журналістів, я теж виступав перед ними, розповідав, як створити суспільне мовлення, з чого почати, і так далі. Ймовірно, це був 2018 рік. Якщо говорити про те, з чого почати, то мені здається, що має бути активна група лобістів цього питання, які розуміють, навіщо це потрібно, і можуть пояснити це іншим. По-друге, потрібно, щоб була створена така група в парламенті, щоб вони, у свою чергу, також пояснили своїм колегам, чому так відбувається, і вони ухвалили відповідний закон.
І коли буде законодавче підґрунтя, ми будемо рухати це питання далі. Буде великий опір, тому що, як я кажу, противниками реформи були всі державні мовники, всі, хто працював на державному мовленні, і рядові особи, і керівництво.
Якщо вдасться, то треба брати свій Перший канал — бойовий рупор Лукашенка — і створювати на його основі суспільне мовлення. Якщо є радіо, то теж. Якщо в Білорусі переможе демократія, я сподіваюся, що я доживу до цього часу – телефонуйте, я вам допоможу.
