Владе, любимо тебе! Пробач, що не сказали тобі цього раніше…

У грудні 2022 року під час виконання бойового завдання на Луганщині зник безвісти системний адміністратор «Детектора медіа» Владислав Дзіковський. На початку квітня 2023-го стало відомо, що він загинув.

Рядовий, старший кулеметник бронеавтомобіля Владислав Дзіковський служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького Національної гвардії України, в якому він сам захотів служити.

23 березня 2022 року Влад мобілізувався, отримавши звання старшого солдата. За словами дружини, від початку повномасштабної війни Влад ходив до військкомату тричі.

«Його ставили в резерв, і він страшенно злився. Не мав бажання сидіти вдома, хотів бути корисним. Тому пішов до місцевої ТрО. Вони з хлопцями патрулювали квартал. Паралельно він ходив до військкомату. Врешті його взяли. Влад не мав жодного бойового досвіду, у війську раніше не служив. Виріс у родині військового, до 24 років активно займався легкою атлетикою. Він страшенно не любив пафос, і всі пишномовні розмови сприймав з іронією. І коли я його перепитала, чи точно він готовий іти воювати, він відповів, що рішення прийнято», — розповіла Діана «Детектору медіа».

Влад працював у «Детекторі медіа» системним адміністратором понад десять років.

24 лютого 2022 року Влад приїхав у офіс «Детектора» та перевіз у безпечне місце сервери та інше обладнання, необхідне для безперебійної роботи нашої громадської організації та сайтів.

Небагатослівний, безвідмовний, з почуттям гумору, серйозний, непафосний, професійний і відповідальний, справжній і надійний, спортивний і турботливий батько. Саме таким запам’ятається Влад колегам. Він захищав нас у «Детекторі», захищав нас і на фронті. Дякуємо тобі, Владе, дякуємо, Герою!

Наталія Лигачова, голова ГО «Детектор медіа»:

Влад — надійний, професійний, сором’язливий, а ще дуже спокійний. Як системний адміністратор він довгі роки був наче якорем у нашій команді: давав відчуття захищеності та стійкості. І таким назавжди залишиться в моїй пам’яті. Я знала, що Влад допоможе з будь-якою проблемою, яка траплялася з технікою. Інколи я могла зателефонувати йому навіть пізно ввечері вже з дому, і він, не нервуючи, не поспішаючи, заспокоюючи мене, знаходив шляхи, як навіть дистанційно полагодити те, що вийшло з ладу.

А ще ми всі відчували, як віддано він любить свою сім’ю. Досі пам’ятаю, як приходив у наш офіс із сином, як колись на свій день народження вразив нас надзвичайно смачними десертами від своєї дружини, Діани…

У звичайному робочому ритмі рідко задумуєшся про щось глибоке в людях навколо, колегах. А ось зараз думаю про те, що  саме такі українці, як Влад, надійні й абсолютно не пафосні у буденному житті, і захистили нашу Україну та кожного з нас від навали російських варварів.

Світла та довга пам’ять Владу, глибокі співчуття всій його родині. Ми переможемо завдяки правді та силі кращих із нас, які завжди залишаться в наших серцях. Востаннє ми поспілкувалися з Владом у день Збройних сил України, 6 грудня. Я його привітала у вотсапі, а він передав привіт усім нашим… Як завжди — нічого про себе, лише про інших.

Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа»:

Влад був дуже добрим, щирим, готовим допомогти. Але після початку повномасштабної війни я дізналася, що він був ще й дуже сміливим: не роздумуючи, пішов захищати свою родину, друзів, країну.

Наш обов’язок — зробити все, щоби пам’ять про нього та його подвиг була вічно жива: щоб його сини виросли та ніколи не мусили воювати, Україна процвітала, а вбивці були жорстоко покарані.

Гала Скляревська, заступниця шефредактора «Детектора медіа»:

Влад прийшов у редакцію майже одночасно зі мною, і якось швидко з’ясувалося, що у нас купа тем для обговорення: музика, кіно, серіали (він дуже любив серіали й часто запитував мене, що дивилася я, і радив ті, що дивився сам). І музику любив, і велосипед, яким їздив на роботу, і грати в пінг-понг, коли у нас у редакції був великий стіл, і ще купу всього — він багато чим цікавився.

Він умів слухати й розповідати. І часто неможливо було зрозуміти, говорив він серйозно, чи ні.

А ще він дуже любив синів. Дуже за них хвилювався, бігав забирати зі школи, водив на спортивні секції та часто говорив про їхнє майбутнє: куди вони вступатимуть, чим будуть займатися.

Він був дуже хорошою людиною, я не знаю, як це сказати іншими словами. Коли почалася війна — не було жодних сумнівів у тому, що він піде захищати родину та Батьківщину, це здавалося само собою зрозумілим. Я запитала у нього, чи буде він в армії працювати за фахом. Він, як завжди, відповів напівжартома: «Останнє, чого б я хотів, — це займатися в армії компами». І сам обрав підрозділ, який воював на Донбасі.

Наталка Данькова, журналістка «Детектора медіа»: 

Влад був і є справжнім. Усміхненим, іронічним, непоказним і надійним. Не було випадку, коли б Влад комусь відмовив у допомозі. Він відгукувався на будь-яке прохання, навіть безглузде чи смішне, з робочим комп’ютером чи з домашнім. Влад знав усе, що треба, щоб будь-яка катастрофа з компом, ноутом, паролями, інтернетом умить зменшилася і розчинилася у кількох його дотиках до клавіатури. Інколи мені здавалося, що вся норовлива та підступна техніка боїться навіть його імені. Тільки-но я крикну через весь офіс: «Влад!», як раптом екран вмикається і вдає, що ніби й не збирався щойно з’їсти мої останні нерви.

Влад тричі приходив у військкомат, його не хотіли спочатку брати через брак досвіду. Але йому не потрібне було виправдання, мовляв, «спробував і не вийшло». Він був упевнений у тому, що робить, знав, куди та заради чого йде. І він не міг не піти, бо справжні люди живуть, дослухаючись до свого серця, вміють чути його тихий правдивий голос. І справжні люди так само тихо кладуть своє життя за інших. Але для справжніх людей життя не завершується смертю… Царства тобі Небесного, Владе, бо там ти точно  будеш своїм…

Світлана Остапа, заступниця шефредактора «Детектора медіа»:

Влад загинув… Але мозок відмовляється в це вірити. У грудні ми дізналися, що він пропав безвісти. Під час гарячого бою побратими бачили, як він стрибнув в окоп. Вони відійшли, він не встиг. У нас ще жевріла надія, що він у полоні, бо тіла після бою не знайшли. Кілька днів тому його знайшли серед загиблих, тіла яких передала раша.

Не стало не просто нашого системного адміністратора, який сумлінно виконував свої обов’язки. Не стало людини з великим добрим серцем. Він виручав усю нашу редакцію і в позаробочий час. Для нас, гуманітаріїв, він був такою собі швидкою допомогою в налаштуванні не тільки офісних компів, а всіх наших гаджетів. Завжди спокійний, усміхнений, надійний. «Владе, я купила новий ноут, можеш мені встановити на нього все, що треба?» — просила одна колега. І він встановлював, бо краще за неї знав, що туди треба. «Владе, а можеш завтра прийти в офіс на 8-му ранку, бо мені треба терміново сканувати і роздрукувати документи?» — просила друга колега. І він, звичайно, приходив і навіть допомагав сканувати та роздрукувати. «Владе, я отримала на мейл якийсь дивний лист, що робити?». «Владе, я забула пароль від робочого компа, що робити?». «Владе, допоможи вибрати комп для дітей»… Він завжди виручав — завжди. У мене було враження, що йому було в кайф допомагати. І робота для нього була не «від дзвінка до дзвінка». Він завжди був на зв’язку.

І ще він дуже любив своїх синів, маму, дружину. Колись приніс на свій день народження торти, які спекла його Діана. Ми були у захваті від такої смакоти, а він був просто щасливий чути компліменти на її адресу. Взагалі його усмішка — це був його фірмовий вираз обличчя, який додавав нашому буремному життю в нашій не менш буремній редакції спокою та захищеності.

Улітку, коли Влад був під Слов’янськом, я йому телефонувала, щоб дізнатися, як він. Він відповів, що завтра їх відвезуть у Слов’янськ помитися, а так все нормально. І почав розпитувати, як Буча. Потім розмовляли восени — він розповів, що дружина з дітьми повернулася з Хорватії, не захотіли залишатися за кордоном. Я йому сказала, що мої хлопці також не захотіли залишатися в Бельгії. Ми вирішили, що Україна найкраща. Востаннє ми розмовляли 6 грудня, я його привітала від усієї редакції з Днем Збройних сил України. А він розпитував, як ми переживаємо блекаути. За кілька днів він знову поїде в саме пекло…

Дякую, тобі Владе, за те, що пішов захищати і моїх дітей від орків! Дякую тобі за все, Герою!

Мар’яна Закусило, колишня головна редакторка «Детектора медіа»:

Я довго вважала Влада своїм однолітком. А коли дізналася, що він на 10 років старший, дуже здивувалася. Він був дуже сучасним, доброзичливим, іронічним (часом я не розуміла — він серйозно чи жартує). Ніколи не дратувався безглуздим, з точки зору айтішника, питанням колег і не насміхався з нашої технічної безпорадності.

Вдруге я здивувалася, коли дізналася, що Влад став добровольцем до сил оборони України. Певно, не очікувала такого рішення від миролюбного та скромного чоловіка, який ніколи не показушничав патріотизмом. Війна ніби відкрила мені нового Влада — рішучого, сміливого. А в мирний час я пам’ятаю Влада порядним, добрим і безвідмовним, а ще — відповідальним. Він першим приходив до офісу й ішов одним з останніх.

Його допомога могла знадобитися раптово в будь-який момент, адже наші сайти мали працювати завжди. Він налаштовував не лише нашу робочу техніку, а й домашню, і тепер я згадую Влада з вдячністю щоразу, як вмикаю будь-який з ноутбуків моєї родини. Здавалося, Влад жив роботою, але водночас він був турботливим батьком. Пам’ятаю, як він приходив на роботу із сином — гарно вихованим і скромним хлопчиком.

Сам Влад теж був скромним і сором’язливим, не любив зайвої уваги, але ніколи не відмовляв на прохання сказати тост на корпоративах нашого переважно жіночого товариства. Коліжанки часом дражнили Влада, називаючи його «Владуся». Владе, тобі це не дуже подобалося, але такі ласкаві прізвиська дають лише тим, кого люблять…

Владе, я дякую тобі за все. Дякую твоїм батькам за сина. Поділяю сум втрати з твоєю родиною. Вічна пам’ять Герою!

Юля Зелінська, менеджерка в ГО «Детектор медіа», директорка ТОВ «Детектор медіа»:

Якось я сказала йому, що як тільки він зайшов в офіс у свій перший день — наші дівчата втягнули животи. Такого гарного, мужнього, розумного, саркастичного, виваженого та спокійного чоловіка наша жіноча більшість «ТК» не бачила (тоді ми були під брендом «Телекритика»).

Офіс на бульварі Тараса Шевченка, мансарда. Владу треба було постійно нахилятися — високий хлопець! — під скошеною стелею, пробираючись до столів журналістів на чергове прохання «щось у мене тут не працює». У тих ситуаціях найчастіше не працювала мишка чи клава:). І Влад, на відміну від інших системних адмінів, не знищував ні словом, ні поглядом таких ось майстрів пера та слова. Спокійно, без слів, вмикав у потрібний роз’єм мишку чи клавіатуру. І, наче бог техніки, розчинявся у своєму кутку мансарди. Таємничий, прекрасний, небагатослівний.

Влад ніколи не відмовляв мені у проханні підстрахувати. Бо він завжди був о 8:30 в офісі. Він — батько. Сина відводив у школу. Завжди був на зв’язку. Навіть у відпустці з родиною відписував на мої скиглення, наприклад, про чиюсь чергову пошту, що накрилася. І все лагодив з умовного Єгипту. Наші взаємини завжди були паритетні. Якщо Владу треба поміч — без питань.

Наймагічніше — техніка його слухалася та боялася. Я сама його іменем постійно лякала черговий принтер чи комп. І це допомагало:)

Владове почуття гумору імпонувало та заряджало. Не треба було один одному розжовувати зміст історії, достатньо сказати пару слів. І це було неоціненно у нашому в цілому не схильному до гумору колективі.

Він був моїм «таємним Сантою» тричі на наших новорічних посиденьках. Як організатор я мала перевагу призначити собі, кого захочу, каюся. Але це було на запит Влада. Йому було легше вибрати мені книжку (а я люблю книги), ніж мучитися з вибором подарунка для іншого колеги.

Влад був розробником початкового дизайну сайта «Детектора медіа». Про це мало хто знає, бо його головний задум, на жаль, «колективним розумом» порізали так, що він просив ніде та ніколи не згадувати його ім’я в контексті наявного вигляду сайта. А початкова ідея, як на мене, була дуже прозахідна.

Вебдизайн, програмування, біткоїни, комп’ютерні ігри… Це неповний перелік інтересів Влада, про які я знаю. Він завжди цікавився новим, йому все було під силу у всесвіті цифрових технологій.

Я дуже за ним сумую. Влад ніколи для мене не буде в минулому.

Світлана Григоренко, відеографка «Детектора медіа»: 

Друже, дякую тобі за те, що ти був у моєму житті. Ми вже ніколи з тобою не побачимося, дорогий Владе, але прощатися з тобою я не можу. Бо куди б ти не пішов, ти все ж залишаєшся у моєму житті. Це ж ти захопив нас з Олексієм їздою на велосипедах, і тепер уже ми нікуди від того не подінемося. А це частина тебе! Це ж ти ще досі смішиш нас своїм гумором і веселими гримасами на фото, коли ми читаємо листування з тобою. І вчиш нас іронічно і по-доброму дивитися на світ. І ми, правда, вчимося! Це ж ти міг поправити Олексію комірець і ніжно жартувати: «Ну що ти ходиш, як мавпочка!».

А я дивилася на такі теплі відносини між колегами та раділа, що працюю в одному відділі з класними пацанами. «Як мені пощастило», — думала я собі. І справді пощастило. Ми з Олексієм пропрацювали з тобою в одному кабінеті п’ять років. І за ці роки стали трішки бандою. Ми так за тобою сумуємо, друже! Владе, любимо тебе дуже! Пробач, що не сказали тобі цього раніше. Обіцяємо, що підтримаємо твою сім’ю.

Марина Баранівська, журналістка «Детектора медіа»:

Мій домашній ноутбук, за яким я працюю вже не один рік, допомагав вибирати й налаштовувати Влад. А коли раптом «полетів» жорсткий диск, Влад не тільки зі знанням справи проконсультував, як обрати новий, але й усе сам чудово встановив.

Влад був із тих людей, які лише наближаються до техніки, що з незрозумілих причин перестала реагувати на команди, — і все налагоджується та починає працювати як треба.

Боляче писати й казати «був». Боляче втрачати Влада.

Думаю, у кожного, хто спілкувався із Владом, залишилися теплі спогади.

Десь у квітні 2022 року в мене виникло технічне питання, і я вирішила набрати Влада. Він сказав, що передзвонить. Пізніше ми поговорили — вперше з початку повномасштабного вторгнення росіян і загалом вперше після тривалої перерви. «А я в армії», — буденно, так, наче завжди там був, сказав Влад. І я чомусь завмерла, пам’ятаю. І злякалася. Подумала про його сім’ю. Звісно, коли війна, багато хто з чоловіків іде воювати. Просто мій образ Влада, геть не войовничого, абсолютно цивільного інтроверта, жодним чином не передбачав такої відповіді.

У серпні я заходила в Софію Київську і зробила там фотографії. Мені захотілося надіслати одну з них Владу. За кілька днів він відповів, що у нього зламався телефон. Більше ми не зв’язувалися…

Мої щирі співчуття рідним Влада. Сумую разом із ними. Вічна пам’ять Герою.

Сергій Кравчук, проектний менеджер, військовослужбовець ЗСУ:

Сьогодні моя стрічка у фейсбуці, наповнена спогадами колег про Влада, яким вони його пам’ятають у мирному житті: спокійним, небагатослівним, розважливим і надійним. Як він нас рятував з усіх наших траблів з ноутбуками, мережами, прінтерами і т.д. Таким він і був. А ще, як показала війна, більш цілеспрямованого, наполегливого у своєму намаганні бути максимально корисним нашій державі в цій критичній ситуації, годі було у шукати. Від нашої колеги, Юлі Зелінської, я дізнався, що у найважчі дні початку повномасштабного вторгнення, коли ворог був в околицях Києва, Влад пішов у тероборону Києва. Потім — у Нацгвардію. Кілька разів ходив у військомат, добивався переведення у бойову частину. Він, очевидно, не міг інакше. Влад наполегливо намагався бути задіяниму саме в ту справу, в якій, на його переконання, він міг бути зараз максимально корисним.

З квітня-травня минулого року, ми з Владом час від часу переписувались з про наші військові будні, в кого що трапилось, про переведення, ротації, Владові бойові виходи. Зв’язок тримали не регулярний, але стабільний. Якось Влад пропав на пару тижнів у месенджерах. Наша Юля Зелінська, яка завжди все знає, заспокоїла мене, що Влад виходив на зв’язок з кимось з колег недавно, з ним все гаразд, просто має проблеми з телефоном. І справді, згодом Влад з’явився, відписав. Як потім виявилось, востаннє ми переписувались 6 грудня, я вітав Влада з днем Збройних сил, а він відповів, що то моє свято, але не його, бо саме в ЗСУ , а він у Нацгвардії, це не ЗСУ. Тоді він мав під час ротації на кілька днів потрапити додому, але, як я дізнався потім від Юлі Зелінської, додому він не потрапив, їхній підрозділ терміново відправили знову на схід. А потім… ми дізнались, що Влад пропав безвісти. Як і всі колеги, я дуже сподівався, почути гарні новини про Влада, про це що він знайшовся, що він у полоні, живий. Була надія, за яку ми всі чіплялись. Але вчора… все обірвалось.

Спочивай спокійно, Владе. Вічна слава тобі, Герою!

Катерина Кондратьєва, фінансова менеджерка ГО «Детектор медіа»:

Влад був найспокійнішою людиною не лише в офісі «ДМ», а й серед усіх моїх знайомих. Завжди захоплювалася його холоднокровністю та терпінням. Надзвичайно педантичний у робочих моментах і не лише в них: на робочому місці завжди чисто й охайно. І ще, мабуть, він єдиний, хто пересувався офісом у змінному взутті й не розносив багнюку по підлозі. Що коридором іде Влад, можна було зрозуміти лише за його кремезним силуетом, бо ніхто ніколи не чув його кроків у гумових синіх капцях.

Працюючи в «ДМ» більш як рік і ще майже не знаючи Влада, перед Новим роком, коли ми всім офісом грали в гру «Таємний Санта» й тягнули папірці з прізвищами колег, я витягнула папірчик з іменем Влада. Я була спантеличена. Вигадати подарунок для нього виявилося для мене надважким завданням. Думала кілька днів, і вже в останній момент, у паніці бігаючи магазинами та шукаючи сюрприз, на поличці в крамниці побачила велику банку «Нутелли». Чомусь — не знаю, чому — я одразу зрозуміла, що це буде найкращим подарунком для нього. І так, я вгадала: виявилося, що Влад дуже любив солодке, і в мене вийшло його потішити, а не подарувати якусь «потрібну непотрібність». Ось таким я пам’ятаю його.

Це непомірна втрата для всіх. Дякую, Владе, що не роздумуючи став на наш захист.

Слава тобі, Герою!

Олексій Темченко, працював у «Детекторі медіа» у 2015‒2020 роках:

Привіт, Владе.

Ти був для мене другом без розкладу, планів і недоречного часу, в який можна написати чи подзвонити. Попри те, що ти років на 15 старший від мене, ми часто спілкувалися з тобою, як підлітки: обмінювалися жартами, якимись смішними та серйозними спостереженнями, брутальними селфі, дурними фото з етикетками від пива, скриншотами з ігор та іншими недоречними для двох дорослих людей речами. З тобою завжди хотілося чимось поділитися, і замість того, щоб писати у фейсбук, я писав тобі, а ти — мені.

Наше листування схоже на моментальні фото, зроблені на Polaroid, спонтанні та дивні, незнайомі з композицією і назавжди позбавлені права виставлятися у музеях. Але із таких моментів, мабуть, і складається життя людини, просто ніхто у цьому собі не зізнається. А ми один одному зізнавались.

Не подумай, попри твою підлітковість, ти був найбільш чуйним, добрим і людяним дорослим, якого я знав. Я завжди захоплювався тим, як ти любиш свою сім’ю і рідних.

Якщо чесно, ти й мені був трохи батьком. Але не зазнавайся там сильно з цього приводу — ти втягував мене у такі авантюри, про які пристойні батьки навіть не замислюються.

З тобою завжди можна було порадитися (не завжди ці поради були корисні) і ти завжди допомагав, коли це було потрібно (навіть якщо я тебе не просив).

Знаєш, це дивно, але у мене нема відчуття, що я не встиг тобі сказати щось важливе і жалкую про це. Я просто хочу і далі говорити з тобою про недолугі речі у недоречний час. І від того, що це неможливо, мені дуже боляче.

Зазвичай хлопці один одному такого не кажуть, але я люблю тебе.

Ангеліна Ломакіна, журналістка, працювала в «Детекторі медіа» у 2018-2021 роках: 

Війна дійсно забирає найкращих. Це не порожні слова. Пекуча новина. Це Влад. Він загинув на війні, захищаючи нас.

Влад був системним адміністратором у «Детекторі медіа». Ми багато працювали в одному кабінеті й гарно спілкувалися. Він був тихим, скромним, але дуже добрим. Скільки разів виручав нашу команду у різних ситуаціях. І мене особисто.

З ним завжди можна було порадитися і про техніку, і про велосипеди, бо і він, і я їздили часто в офіс вєліками. Завжди спокійний і виважений. Я пам’ятаю, як він літав у модних кросах і в кепках, і я казала, що як виросту, хочу бути такою ж модноюю, як Влад.

У нього залишилися двоє синів, дружина і старенька мама. Я ридаю, коли пишу це. Війна дійсно забирає найкращих. Дякую, Владе…

Останнє фото з Владом в редакції, 5 січня 2022 року 

Всі фото:  з архіву «Детектора медіа» та сімейного архіву Влада Дзіковського