Як змінилась робота «Детектора медіа» з початком повномасштабного вторгнення

В рамках проєкту «Трансформуватися, щоб вижити» директорка ГО «Детектор медіа» Галина Петренко розповіла про те, як змінювалась робота громадської організації в умовах повномасштабної війни.

Ксенія Дітчук: Розділення команди і організація роботи дистанційно – це було свідоме рішення і заздалегідь напрацьований алгоритм, чи внаслідок евакуації так склалося і довелося працювати? Як ви це все налаштовували?

Галина Петренко: Я думаю, я буду не дуже оригінальною, якщо скажу, що працювати віддалено нас усіх навчив ковід. І це те, завдяки чому наша організація, так само, як і всі інші організації і компанії, підприємства з різних сфер діяльності, навчилася підлаштовувати свої процеси. Наприклад, бухгалтери переносили якісь архіви в хмари, щоб можна було з будь-якої точки мати доступ до документів, підписувати щось не ручкою на папері роздрукованому, а опановувати всі сервіси цифрові.

Але за кілька місяців до повномасштабного вторгнення ми розробляли наш план дій на випадок загострення ситуації, то думали, яким чином нам забезпечити сталість організації на всі випадки, включаючи найгірший, коли відбувається окупація всієї території України і фактично в нас нема доступу до банківських рахунків, тим більше до офісу, і є фізична небезпека.

Ми запитали співробітників, що вони хочуть зробити, тому що воєнна ситуація – це не звичайна ситуація, коли можна просто видати наказ і очікувати його виконання. Більшість людей на запитання, що ви будете робити, якщо буде війна, бомбардування тощо, сказали, що вони поїдуть до себе в регіони, в села, в невеличкі міста, в обласні центри до родичів. Це дуже природнє бажання людей взяти свою родину і об’єднатися з іншою частиною своєї родини.

Ми зрозуміли, що дуже велика частина наших людей так чи інакше опиниться розкидана по країні, всередині країни. Ніхто не збирався їхати за кордон взагалі.

Щоб допомогти тим співробітникам, якого немає ніяких родичів у регіонах, ми 1 лютого орендували велику квартиру в Чернівцях. Там жили дуже різні наші співробітники зі своїми родинами з дуже різними обставинами. Спочатку хтось, хто втік з Києва, але не знайшов прихистку. Було вже дорого, щоб зняти житло самотужки, а родичів нема. Потім ми її продовжили тримати, коли ми очікували нападів на інфраструктуру енергетичну, побоюючись, що можуть бути умови в Києві непридатні для життя. Та й держава наголошувала на необхідності мати такий запасний варіант.

Паралельно з цим кілька людей з нашої команди поїхали наприкінці лютого за кордон, не плануючи цього заздалегідь. Дуже спонтанно. Троє з нас тоді опинилися У Вільнюсі. І ми зрозуміли, що нам варто відкривати представницький офіс, вкладаючи в це розуміння можливість бути завжди спроможними працювати. І такий офіс в нас буде існувати, доки буде загроза воєнних агресивних дій з боку Росії. Тому що ми вважаємо, що це дуже серйозно.

Паралельно з цим, можу сказати, що декілька наших співробітників тоді навесні виїхали за кордон приватно в інші країни, теж до родичів, до своїх батьків. Потім всі поверталися в Київ. Київський офіс працював активно, незважаючи на обстріли енергоінфраструктури.

Ксенія Дітчук: Що було найскладнішим в організації такої міжнаціональної, міжкраїнної роботи.

Галина Петренко: На початку не було нічого складного, можливо, тому що вже нічого не могло нас налякати після 24 лютого. Можливо, й тому, що дійсно підготовка «ковідна» дозволила всі процеси дуже легко перезапустити. Складнощі почалися з другого півріччя, радше з моменту обстрілів енергетики.

Стало потрібно докладати вже якихось додаткових зусиль для того, щоби управляти розкиданою по усіх усюдах командою. Може, в людей змінилася мотивація до роботи. Це пов’язано з тим, що почала наставати переоцінка цінностей в тих складних умовах, в яких ми опинились. В нас були співробітники, які в перші дні пішли добровольцями. Були і дівчата, які в якийсь момент сказали, що не бачать для себе сенсу займатися тим, чим ми займаємося, працювати в організації, яка бореться з дезінформацією або просуває медіаграмотність, бо хочуть перекваліфікуватися в медиків і бути на передовій. Звісно, якщо хтось пішов із команди на фронт, то йому на заміну прийшли нові люди і навіть на те, щоб переналаштуватись, щоб усі зрозуміли, хто є хто, як з ким взаємодіяти і активно працювати. Але коли це ще ускладнюється тим, що хтось працює віддалено, або за складних умов, об’єктивно, то це виклик, з яким, я думаю, стикаються вже всі організації.

Ксенія Дітчук: Зміна команд відбувається так чи інакше. Що вам у цьому процесі допомагає як організації?

Галина Петренко: Нам допомагає, мабуть, те, що в лідерів організації є бачення місії нашої організації, чому ми працюємо, чому ми продовжуємо працювати під час війни і кому це взагалі потрібно. Ми можемо доносити інформацію, це відчуття місії стільки разів і стільки часу, скільки це потрібно, принаймні до певного ядра наших співробітників, це рухає організацію туди ж, куди це і мало би бути.

Ми думаємо насправді, як нам зібратися. Не зовсім стратегічну сесію, але якусь таку зустріч для того, щоби всі зустрілися в одному місці і проговорили, хто як розуміє своє місце в організації, нові функції. Можливо, хотів би хтось взяти на себе нові функції, або має нове бачення.

Ксенія Дітчук: У вас з початком роботи закордонного офісу змінилася програмна діяльність? Чи змінилося, чи додалось щось?

Галина Петренко: Зрозуміло, що під час війни з’явилися нові акценти. У нас було кілька напрямків діяльності до війни: покращення якості контенту, медіаграмотність, дезінформація і допомога громадянському суспільству в знаходженні спільної мови з медіа. До того, як почалося вторгнення, ми аналізували наш робочий план на рік на предмет того, наскільки це відповідатиме потребам, і ми тоді вирішили, це було стратегічне рішення, що ми не відходитимемо від наших основних напрямків діяльності. Тобто не буде такої історії, що ми, наприклад, припиняємо аналітичну діяльність і  переключаємося на доставку бронежилетів за кордоном.

Ми розуміли, що те, що ми вміємо робити, ми можемо підлаштувати під потреби і це буде працювати. У нас був один план.

Ксенія Дітчук: Війна трошки внесла корективи, в якому сенсі?

Галина Петренко: Наприклад, ми завжди робили дуже багато моніторингів контенту інформаційних телеканалів. Але з війною все зникло, з’явився один телемарафон. Ми не могли цього передбачити, але коли він з’явився, уже в березні, ми зрозуміли, що все одно, попри те, що ми підтримуємо єдину інформаційну політику, розуміємо, чому це важливо, що це історія, в такому контенті не мають дотримуватися всі журналістські стандарти, на предмет яких ми завжди аналізували контент.

Ми зрозуміли, що є потреба в тому, щоб дуже професійні люди, які завжди 20 років робили новини продовжували робити моніторинг цього марафону, підлаштувавши методологію. Ми дуже швидко розробили цю методологію і почали робити цей проєкт.

З’явився дуже великий запит на всі наші проєкти, можливості в сфері боротьби з дезінформацією. І ми раптом стикнулися з тим, що почали набирати команду, розширили цю діяльність.

Ксенія Дітчук: Можливо, дасте кілька порад для українських організацій, в яких частина команди опинилася за кордоном?

Галина Петренко: Я загалом не дуже люблю термінологію популярних психологів, але таки тут доречно сказати про важливість, аби саме керівництво було в ресурсі. Тому що якщо керівники не будуть здатні на раціональні, ефективні і вчасні рішення, то взагалі без цього не буде нічого.

Тому моя велика порада – турбуватися про себе, про свою фізичну безпеку і про психологічне здоров’я. А решта не змінюється.  У нас усіх завжди була непроста робота і нервова. Ну ще ви знаєте, що з початком війни влада стала більш закритою, тобто змінилися ці механізми взаємодії. Раніше можна було просто прийти на відкрите засідання парламентського комітету, а зараз для адвокаційних процесів треба багато що перелаштувати.

Повністю розмову можна прослухати у відео: