Єгор Брайлян: “Особисті суперечки в НАТО нікуди не ділися”

4 квітня виповнилося 75 років з дня підписання Північноатлантичного договору про оборонний, військово-політичний союз. Попри те, що на офіційному рівні НАТО – найбільш успішна оборонна організація, Альянсу притаманні доволі серйозних внутрішні кризи. Адже особисті суперечки всередині нікуди не ділися. Зокрема це стосується і вступу нових країн.

Чи стане Україна повноправним членом цього найуспішнішого оборонного об’єднання? Про це у програмі Головне за день на ТРК «Перший Західний» розповів Єгор Брайлян, історик, міжнародний оглядач, аналітик «Детектора медіа».

Відеоверсія розмови – тут.

– У 1949 році був підписаний Північноатлантичний договір і створено НАТО. Які були передумови і для чого взагалі створювалася ця організація?

– Після завершення Другої світової війни, американські війська перебували на території зруйнованої Європи. У 1945 році США стали наддержавою, оскільки встановили свої військові та військово-морські бази на усіх континентах, включно з Європою. Тоді країни Західної Європи, насамперед Велика Британія усвідомили, що потрібно об’єднуватися, аби запобігти світовим війнам у майбутньому. Основна ідея НАТО полягала в тому, щоб створити альянс колективної оборони по обидва береги Атлантики. Тоді американським президентом був демократ Гаррі Трумен. Він добре розумів, що починається протистояння з Радянським Союзом. Тож основою його доктрини було стримування. Відтак потрібно було залучати якомога більше держав для боротьби з комунізмом. Особливість НАТО була у тому, що всі рішення приймали політики. Було створено формат цивільного контролю. Військові стежили за тим, аби убезпечитися від захоплення влади і військових переворотів.

Першим містом, де розташовувалася штаб-квартира НАТО був Лондон. Першим Генсеком НАТО був барон Гастінгс Ісмей, військовий радник Вінстона Черчилля. Ейзенхауер був першим головнокомандувачем об’єднаних Збройних сил НАТО у Європі.

Тоді, 75 років тому, вважалося, що цей союз протистоятиме радянській загрозі. Але як показала історія НАТО, Альянс міг бути об’єднаним лише тоді, коли відбувалася якась ескалація. До прикладу, Берлінськи криза початку 1960-их років, коли було зруйновано Берлінський мур, що розділяв Берлін на дві частини, Кубинська криза 1960 року, інтервенція Радянського Союзу до Афганістану і подальше протистояння наприкінці 1970-их – на початку 1980-их років. Саме тоді США першими хотіли розмістити балістичні ракети на території Західної Європи.

– Місце розташування штаб-квартири НАТО переносилося декілька разів?

– Так. Першим містом, де розташовувалася штаб-квартира НАТО був Лондон. Наступним – Париж. Саме там було урочисто оголошено про вступ ФРН до НАТО. Це було цікаво, оскільки французи і німці протягом тривалого історичного періоду ворогували.

З 1967 року місцем розташування штаб-квартири НАТО є Брюссель. Стара штаб-квартина зараз названа іменем Манфреда Вернера –  єдиного німця, який був Генсеком НАТО. Він очолював Альянс наприкінці 1980-их – на початку 1990-их років. До речі, з ним пов’язана цікава історія. Існує легенда, коли у листопаді 1989 році впав Берлінський мур, Вернер сів в автомобіль в Брюсселі і поїхав до Берліна, аби стати очевидцем тих історичних подій.

– Протягом свого існування Північноатлантичний альянс не раз переживав певну військово-політичну трансформацію. Бачення основної ідеї Альянсу змінювалося. З чим це було пов’язано?

– Після завершення «холодної війни» НАТО втратило свою першопочаткову роль, оскільки настала епоха миру: Радянський Союз розпався, комунізм впав. І тоді вважалося, що НАТО буде платформою для спільних військових навчань. Саме це спонукало до створення відомої програми військової співпраці НАТО «Партнерство заради миру». Тобто допускали, що можуть бути якісь локальні антитерористичні операції, але поза межами Європи, до прикладу, в Іраку чи Афганістані. Водночас знаємо, що війни в Іраку чи Афганістані завершилися фіаско для Заходу.

НАТО знайшло себе після 2014 року. Вони довго йшли до усвідомлення, що потрібно більше уваги приділяти Європі. Хоча Обама говорив, мовляв, навіщо нам Європа, якщо загрозою є Китай… І навіть самі американці стверджують, що за Обамою було відвернуто увагу до НАТО. У 2014 році, коли Росія окупувала Крим, Європа трохи прокинулася.

– Багатьом відома 5 стаття НАТО про те, що усі члени Альянсу гарантують колективну оборону. Але були моменти в історії, коли вона не спрацювала. Що саме тоді відбулося?

– Можу навести декілька прикладів. Одна із серйозних криз всередині НАТО трапилася у 1966 році – вихід Франції з військових структур Альянсу. Тоді президентом Франції був відомий військовий генерал Шарль де Голль. У нього була більш-менш самостійна зовнішня політика, без огляду на США.

У 1974 році відбулося протистояння між Елладою і Туреччиною за Кіпр. Спершу турецькі війська здійснили напад на Кіпр. У відповідь на це грецькі війська здійснили напад на Кіпр. І з того часу, вже 50 років, маємо розділений Кіпр. Тоді НАТО жодним чином не відреагувала. Це була серйозна криза всередині НАТО. Хоча за 10 років до того, у 1964 році, президент США Ліндон Джонсон написав листа грецькому прем’єр-міністру з посилом, якщо Греція нападе на Кіпр, то на Грецію нападе Радянський Союз і Греції самій доведеться захищатися.

Наступний приклад – розміщення балістичних ракет Pershing II у країнах Західної Європи. Там був впливовий пацефізм, відтак суспільство виступало проти такого рішення. Історики, котрі вивчають НАТО, наголошують, що під час «холодної війни» основною проблемою для НАТО була не так пряма військова загроза з боку Радянського Союзу, а гібридна війна: інформаційні операції, тиск, спроба впливати на громадську думку суспільств країн НАТО.

Ще одна серйозна криза була під час воєн в колишній Югославії. Миротворці з країн НАТО не були здатні запобігти геноциду в боснійському місті Сребрениця. Також пам’ятаємо, як НАТО бомбардувало Белград, щоб змусити до капітуляції Слободана Мілошевича. Російська пропаганда активно використовує цей фактор антиНАТО для поширення впливу на Балканах.

Окрім того, серйозний розкол відбувся за часів Трампа, коли він почав говорити «навіщо нам НАТО?». Прикладів є чимало: В’єтнамська війна, коли Велика Британія виступила проти надсилання військових на допомогу США, Іракська війна 2003 року.

Попри те, що на офіційному рівні представники НАТО декларують, що вони – найбільш успішна оборонна організація, особисті суперечки нікуди не ділися. І вступ до Альянсу країн Центральної та Східної Європи, наприкінці 1990-их років, відбувся через те, що Держсекретарем була американка чеського походження Мадлен Олбрайт і була адміністрація Білла Клінтона, який прагнув залучити до НАТО якомога більше країн Центральної та Східної Європи.

З Україною так само була цікава історія. Попри різних президентів, ми все одно рухалися до НАТО. Але Росія продовжувала впливати на країни Альянсу. У підсумку, в 2008 році ми навіть не отримали ПДЧ.

– З чим пов’язана основна проблема вступу України до НАТО?

– Основна проблема, яка існувала ще в Бухаресті і стосується нинішнього вступу України в НАТО у тому, що Росія вважала План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) автоматичним вступом України до НАТО. Тобто запрошення України до НАТО росіяни утотожнюють зі вступом, хоча це не так. Розуміємо, що вступ кожної держави до Альянсу займає певний час. Навіть за досвідом Швеції та Фінляндії бачимо, що у Фінляндії цей процес зайняв рік, а у Швеції – 2 роки.