«Українське радіо. Історія буремного століття»

З наближенням російських військ до Києва постало термінове завдання забезпечити безперервність мовлення Українського радіо за будь-яких умов і за будь-яку ціну. Для цього команда суспільного мовника розробила й реалізувала спеціальну виробничо-логістичну операцію. Уперше із часів Другої світової війни радіомовлення вирішили евакуювати зі столиці, при цьому стояло завдання безперебійно продовжувати ефір. […]

Про те, як проводили «львівську операцію», розповідає виконавчий продюсер Першого каналу Українського Радіо Юрій Табаченко: «Ми розробили схему на випадок широкомасштабної війни. Першими в резервний пункт мало їхати п’ятеро людей, максимально універсальних: ведучий, редактор, режисер, випусковий та одна людина зі знанням англійської мови, яка за потреби також могла бути редактором і журналістом. Англійська нам була потрібна, щоб якщо раптом не буде зв’язку, якщо не працюватиме інтернет, то можна було б брати інформацію про міжнародні події із супутникових каналів».

Радійниця Маргарита Лазник залишалася в окупованому місті й щовечора виходила в ефір зі словами «Говорить Українське радіо з українського Херсона». За тих смертельно небезпечних часів колеги-журналісти називали її «голосом із потойбіччя».

«Найскладніше було комунікувати з людьми з інших районів міста, які розповідали про те, що вони бачили, що вони відчували. Було важко проходити блокпости, бо росіяни мали списки й ніхто не знав, чи ти є в тих списках і чи випустять тебе далі. Важко було, коли почав зникати зв’язок, коли в нас першого травня зник інтернет. Бо як виходити в ефір і розповідати про те, що тут відбувається? Але я дуже хотіла, щоб уся країна, щоб увесь світ знали, що Херсон не здається, Херсон бореться, Херсон вистояв. Пізніше більшість людей у Херсоні саме з Українського радіо дізналася, що Херсон звільнили».

Маргарита Лазник в інтерв’ю «Детектору медіа»

Одним із піонерів українського радіо був інженер та винахідник Микола Дмитрович Пильчиков (1857–1908). Він походив із відомої української родини: батько мав знайомство з Тарасом Шевченком та був членом Кирило-Мефодіївського товариства. Пильчиков знав сім іноземних мов, писав вірші українською мовою і друкував їх у часописі «Складка» під псевдонімом М. П. Був професором Харківського технологічного інституту, Одеського та Харківського університетів.

Для вивчення звукових коливань, іще студентом, він винайшов прилад, який назвав фоноавтографом: пізніше такий прилад «перевинайде» американець Томас Едісон. За п’ятдесят років свого життя Микола Пильчиков придумав і виготовив однонитковий сейсмограф, проєкт висотного скафандра, автоматичний регулятор струму, термостат, а 1905 року — мобільну радіостанцію, яка працювала з автомобіля, що їздив Харковом.

Як і АТ «Радіопередача», централізацію радіомовлення Товариство друзів радіо не пережило. Спершу більшовицька партія намагалася не випускати товариство з-під політичного нагляду та перетворити його на інструмент виконання ідеологічних завдань. А 1933 року страх перед низовим рухом, вочевидь, узяв гору — й організацію ліквідували, доручивши опікуватися радіоаматорським рухом Комсомолу.

Вибуховий розвиток радіомовлення, що став можливим завдяки особистій ініціативі численних ентузіастів, зробив радіо не тільки важливим засобом масової комунікації, але й надав більшовикам новий інструмент ідеологічного контролю над суспільством. Утім, цей інструмент іще багато разів дратуватиме партійне керівництво своїм вільнодумством і намаганнями розповісти більше, ніж це санкціонувала влада. Повністю придушити цей імпульс небайдужості комуністам не вдасться до самого краху радянської імперії.

Василя Васильовича Попівського (1889–1962) вважають першим професійним диктором Українського радіо. Він почав озвучувати «пересилання», як тоді називалися радіопередачі, одразу ж після перших ефірів українського радіомовника в 1924 році в Харкові.

Найбільш популярною формою тогочасного інформаційного радіомовлення була радіогазета. Вирізки з періодичних видань наклеювали на картонну основу, після чого зачитували в ефір диктори. «Невелику за розміром радіогазету, не більше як на одну годину чіткого повільного читання з гарно скомпонованим музичним супроводом, що дає відпочинок слухачеві, з гуморесками всередині та фейлетоном на закінчення, найлегше сприймати та найохочіше слухати», — писав Василь Попівський у своъй книжцы «Радіо та масова радіоробота в кооперації»

Так Радянський Союз вступав у період Великого терору, офіційно розпочатого постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року.

Уже до кінця липня в центральному друкованому органі комуністів — московській газеті «Правда» — опублікували не менш ніж десять викривальних статей, присвячених працівникам Українського радіокомітету. Схарактеризувати ці матеріали можна не інакше як цілеспрямоване цькування.

Перша зі статей від дев’ятого липня, під назвою «Хто керує радіомовленням на Україні», розповідала про те, як рік тому в Києві транслювали вирок Воєнної колегії Верховного суду СРСР над «троцькістсько-зінов’євською бандою». Услід за передачею вироку студія Всеукраїнського радіокомітету «під виглядом загальноосвітнього концерту почала передавати траурну музику». Аналогічна ситуація з траурним маршем повторилася 31 січня, зазначив власкор «Правди» Григорій Певзнер. А 13 липня «Правда» написала про збори київського партактиву, які обговорили, що колишній керівник Радіокомітету, «шпигун Книжний», створив на радіо «вороже гніздо», а його наступник Кулик, замість це «гніздо» розчистити, «посадив на роботу чужих і ворожих людей».

Іще одна публікація від 15 липня звертала увагу на випадок, де «…трансляція перервалася якраз тоді, коли передавалися захоплені відгуки мас з приводу випуску позики з укріплення оборони СРСР». Стаття у номері від 17 липня сигналізувала про спроби «протягти в Радіокомітет троцькістських бандитів». А 18 липня «Правда» проїхалася до Донецькому радіокомітету, де назвала «ворогами» та «контрреволюціонерами» керівників Дикарьова й Ковшикова, а також дикторів Севастьянова й Васильченка.

Уже 20 липня Центральний комітет Компартії України затвердив постанову «Про стан радіомовлення на Україні», де визнав, що радіо «засмічене ворожими елементами», й оголосив екскерівникові Радіокомітету І. Кулику сувору догану, зняв із посади чинного керівника І. Грекуна та ще низку радійників: завсектору мовлення для нацменшин В. Радіна, заввідділу музичних передач П. Губермана, заввідділу літературно-драматичних передач Б. Спектора. А також направив вісьмох нових працівників «на керівну роботу для зміцнення апарату Радіокомітету». Звісно ж, наступного дня про це радісно повідомила більшовицька газета.

А 22 липня газета «Правда» на передовиці відзначила «безпартійного громадянина Шухмана», який «наполегливо домагався викриття ворожих елементів у радіомовленні України», та запросила читачів писати більше доносів.

На цьому викривальні публікації не вщухли. Уже 24 липня газета пригрозила «не зупинятися на півдорозі», 28 липня розкритикувала Чернігівський радіокомітет і продовжувала в тому самому дусі.

На підставі цих та інших «сигналів» каральні органи сфальсифікували так звану Справу українського радіокомітету. За надуманими звинуваченнями арештували, а згодом репресували не тільки керівництво українського радіомовлення, але й рядових працівників.

Уже за три місяці у Львові знову зміниться влада, і в цей момент знання та навички Тарнавського знову зіграють непересічну роль.

Втікаючи з міста, радянські війська спробували підірвати радіостанцію. Від повного знищення її врятували залізні ролети, що залишилися з часів кав’ярні, котра розміщувалася в будинку до радіостанції. 30 червня 1941 року Тарнавський разом з головним інженером станції Корецьким зуміли запустити понівечене обладнання на генераторі і повідомили в ефірі перший воєнний комунікат, нашвидкуруч перекладений з німецької, після чого передали концерт з платівок, які були в дикторській студії. Згодом з’явилися німецькі офіцери, які читали свої «беріхти», «зондермельдунґи» і просили їх перекласти все українською мовою та прочитати в ефірі. Але між виступами німців «станція була цілковито в нашому розпорядженні», згадує Зенон. У перерві між передачами редактор Іван Вітушинський повів його на знайомство з Ярославом Стецьком до штаб-квартири ОУН, яка розташувалася в готелі «Дністер». Стецько одразу ж призначив Тарнавського тимчасовим керівником радіостанції. Повернувшись до Радіокомітету, він застав там Ярослава Старуха, котрий перебрав керівництво на себе, залишивши Зенона диктором.

Станції дали нову назву: «Перша Українська Радіостанція імені Євгена Коновальця». Радійники отримали наказ безперервно працювати в студіях для передачі новин з Народних Зборів, які відбувалися в залах «Просвіти». Пізно ввечері новини надійшли: Старух приніс ухвалений Акт відновлення Української Держави та звіт з Народних Зборів. І, запустивши в ефір знайдений на восковій платівці хоровий запис «Ще не вмерла…», схвильованим голосом зачитав Акт наживо. «Після цього я читав звіт з Народних Зборів, на яких проголошено Тимчасовий Уряд з Ярославом Стецьком на чолі. За годину я знову прочитав Декларацію і повторив звідомлення», — згадує Зенон. За кілька днів у гості навідалося гестапо, і можливо, ця історія ніколи не була б розказана, якби схопленого Тарнавського не допоміг визволити професор Василь Сімович. Звільнившись, диктор одразу ж побіг назад до студії.

Перші телевізійні дикторки — а це були саме жінки — на українське телебачення приходили з радіо або театру. Телебачення тоді було справжньою новинкою: для його аудиторії не відразу навіть придумали термін «телеглядачі». Радіоведуча Новела Серпіонова, одна з перших у новій професії, поєднала поняття слухачів та глядачів і зверталася до аудиторії словами: «Добрий вечір, товариші радіоглядачі». Ця фраза стала своєрідною точкою перетину двох медіаформатів. Так само зверталася до аудиторії і її колега Ольга Даниленко, кар’єра якої теж починалася з радіо.

Радянська влада задумувала «Промінь» як противагу західним музичним радіостанціям, проте в Україні чимало слухачів сприйняли його як альтернативу московській музичній радіостанції «Маяк», яка з’явилася роком раніше. Позаяк в інших республіках Радянського Союзу власних музичних радіостанцій не з’явилося, українські місцеві еліти, вочевидь, зуміли знайти потрібні аргументи й вибороти простір для місцевої музики.

Микола Іванович Погрібний (1920–1994) — знаменитий диктор Українського радіо. Його ідеально чітким і багатим голосом захоплювалися мільйони радіослухачів. До того ж майстер був видатним науковцем-лексикографом і багато в чому заклав традиції звучання сучасної літературної мови. Найкращі її зразки нині лунають на радіо, у театрі й кіно та вважаються еталонними.

За його орфоепічним стандартом звучала по радіо і телебаченню мова нації, котра не мала держави на політичній мапі світу. Для бездержавного народу мовні стандарти — один із головних маркерів національної зрілості. І Микола Іванович сильно доклався до того, щоб українська в медіапросторі звучала впевнено, гідно і професійно.

У журналі «Критика» за травень 1930 року описано показовий випадок, як ідеологічна істерія радянської доби перетворювала музику на об’єкт переслідувань. В одному з українських вишів студент на заході до річниці смерті Леніна виконав траурний марш Шопена — європейський символ жалоби. Але це викликало звинувачення в «занепадництві» й «буржуазній ідеології» — ректор навіть навіть бігав у народний комісаріат освіти з’ясовувати чи не варто відрахувати студента.

У ході подальшого диспуту, як пише автор статті Н. Рабичев, прозвучала теза, що пролетарська музика має «підбадьорювати»: з таким підходом «антипролетарськими» виходили всі колискові пісні, бо вони, звичайно, заколисують, а не підбадьорюють, а також всі романси, жалобна музика тощо.

На це тонко відреагував професор Розенштейн, диригент радіооркестру. Під час виступу оркестр виконав мрійливий ноктюрн Шопена з барабанним грохотом, а фокстроту — пришвидшив темп, перетворивши його на «індустріальну фотографію». Цей епізод добре ілюструє загрози цензури: не лише страх, але й непередбачуваність її меж здатні породити абсурд, усуваючи не лише «інакомислення», а й глибину, складність, навіть жалобу, і редукуючи культуру до суто утилітарного інструменту, який має «давати бойову зарядку».

А також, показує яких цікавих форм може набувати мистецький спротив: диригент Розенштейн і радіооркестр іронізували над спрощеним ідеологічним підходом до мистецтва.

Зі славнем на Українському радіо пов’язана курйозна історія. Спочатку гімн звучав зі словами «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля», хоча правильна редакція — «ще нам, браття молодії». Одного разу надійшла скарга від російськомовного пенсіонера зі Львова, який мав проблеми з місцевим відділенням Пенсійного фонду. Як аргумент працівники фонду пожартували: «Ви ж чуєте по радіо гімн — там ідеться про те, що браттям-українцям усміхнеться доля, а ви ж росіянин». Він надіслав радіо скаргу, щоб текст виправили. Це швиденько поправили, згадує Анатолій Табаченко, але про себе подумали, що навряд це допоможе скаржникові: браття стали «молодії», а він же пенсіонер.

В’ячеслав Чорновіл у день початку роботи новообраної Верховної Ради був скептично налаштований до здатності парламенту ухвалювати рішення на користь України. Однак початок радіотрансляції засідань уважав зрушенням надзвичайної ваги: «Перші години роботи мене задовольняють. Ми ухвалили рішення про постійну трансляцію Верховної Ради по радіо. Корисні для України рішення тут ухвалити буде складно, якщо взагалі можливо. Але радіотрансляції для нас — це колосальна перемога, бо тепер український народ почує, кого він обрав до парламенту», — згадує слова Чорновола його колега по парламенту Ярослав Кендзьор. Завдяки Українському радіо голоси опозиціонерів до комуністичної влади чула вся Україна.

Популярні FM-радіостанції масово міняли свої формати. Вони зверталися до регулятора й розказували, що дослідження їхньої аудиторії показали: загалом вона складається з російськомовних людей із ностальгією за Радянським Союзом. Тож просили зменшити їм обов’язкову частку українського ефіру. Відмови ніколи не було. Так Українське радіо, «Промінь» і «Культура» перетворилися, по суті, на останній бастіон для української пісні в радіопросторі, якого не змогла здолати російська культурна агресія.

22 лютого 1995 року під будинком Укртелерадіокомпанії зібрався кількатисячний наелектризований натовп прихильників Соцпартії, який вимагав «доступу лівих сил до державних засобів масової інформації» та виступав «проти фальсифікації, наклепів, брехні, зомбування свідомості трудящих мас». Їм протистояв контрмітинг представників національно-демократичних сил, а газета В’ячеслава Чорновола «Час-Time» опублікувала статтю «Не так Мороз, як морозята», де стала на захист радійників.

У розпал Помаранчевої революції на Українському радіо утворився страйкком — ініціатива, яка стала відповіддю журналістів на політичний тиск з боку влади: не забуваймо, державне радіо, за законом, зобов’язане було передовсім висвітлювати позицію чинної влади. «Все-таки оці шори і ці обмеження, які існували на той час, не давали можливості на повний голос розказати все, як би ми хотіли», — згадує Оксана Маловічко, тодішня заступниця головного редактора новин і голова страйккому. Сотні радійників підписали заяву проти однобокого висвітлення подій.

За словами журналістки, саме створення страйккому дало керівництву радіокомпанії легітимну підставу відмовитися від диктованих згори вказівок: «Вибір був дуже простий: або радіо замовкне, або воно буде говорити, але не лише те, чого хоче влада, а й те, що за потрібне вважають журналісти». Серед членів страйккому були, зокрема, Ніна Гончарук, Оксана Петрова, Ярина Скуратівська. До слова, чимало працівників радіокомпанії тоді носили помаранчеві шарфи — їх кілька сотень передав для радійників співак Тарас Курчик.

Ювілей першого українського радіомовника — непересічний. Він свідчить про те, що вже сто років в Україні є ефірне медіа, яке весь час мовило українською мовою, популяризувало українську пісню та культуру, підтримувало націю у найскладніші часи, усім цим проклавши шлях і до політичних ідей самостійності України. У 1980–1990-ті Українське радіо стало потужним інструментом демократизації України, а нині, під час російсько-української війни, буквально рятує життя, залишаючись часто єдиним доступним медіа в окупації та під час знеструмлень. У родині Суспільного мовлення Українське радіо має повну редакційну свободу, про яку мріяло не одне покоління радіожурналістів.

Сторіччя стало нагодою привернути увагу суспільства до радіо, чиї історія і внесок у розбудову державності залишаються досі малодослідженими. Відзначення ювілею справді стало всенародною подією, до якої долучилися не тільки слухачі по всій країні та за її межами, але й державні інституції. Статус події визначила Верховна Рада в Постанові «Про відзначення пам’ятних дат у 2024–2025 роках». До різних заходів долучилися Президент України, Верховна Рада, Прем’єр-міністр, Національний банк, Укрпошта, Київська міська рада, а також міжнародні та українські партнери.