«Люди, які творили журналістику незалежної України, робили це по-дитячому, по-справжньому». На BookForum презентували другу частину збірки Олени Холоденко
До книжки увійшли інтерв’ю медійників із проєкту «Журналістика незалежної України», які вийшли на «Детекторі медіа».
16 вересня в межах двадцять восьмого львівського міжнародного BookForum відбулася дискусія «Гра в дорослішання. Журналістика незалежної України», під час якої Олена Холоденко презентувала другу частину книжки «Мені погано: коли мовчу». Це збірка інтерв’ю з українськими журналістами, які вийшли на сайті «Детектор медіа». Перша частина збірки в електронному форматі доступна на сайті громадської організації «Детектор медіа». Участь у розмові взяли власник і перший головний редактор газети «Факти» Олександр Швець, керівниця Київського бюро «Радіо Свобода» Інна Кузнецова, голова ГО «Детектор медіа» та шефредакторка групи видань ДМ Наталія Лигачова, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва та авторка книжки Олена Холоденко. Модерував дискусію голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов. Усі учасники та модератор дискусії — герої книжки Олени Холоденко.
«Усі герої цієї книжки закохані у свою професію, — сказала Олена Холоденко. — Симптом цієї хвороби — неспроможність мовчати». Героїв книжки тридцять один — це журналісти і журналістки, редактори і редакторки, медіаменеджери та медіаменеджерки тощо. «Люди, які творили журналістику незалежної України, робили це по-дитячому, по-справжньому», — додала вона.
«Зараз у нас є журналістика — досить доросла, професійна й розумна, — сказав Олександр Швець. — Але через те, що ми переживаємо загальні хвороби — економічні, політичні, інституційні, — нам дуже важко звикнути до того, що ми вільні, й журналістика мала би бути вільною. Ми залежимо багато від чого — в першу чергу від економічної ситуації в країні. Я хотів би, щоб наша журналістика була незалежною, прагну до цього, але на собі цього не відчуваю».
Інна Кузнецова згадала про свою колегу, яка зробила собі татуювання «довіряй мені, я журналістка». Вона каже, що хотіла б, аби в Україні в журналістиці працювали лише люди, варті довіри аудиторії, і які «люблять професію, а не є заробітчанами». «Треба вірити в себе і в свою аудиторію, не боятися і робити свою роботу якісно», — сказала Інна Кузнецова.
«В епоху популізму матеріали, які будуються на емоціях, на хайпі, мають більше уваги, ніж серйозні журналістські розслідування та інші матеріали, побудовані на глибокому дослідженні проблеми, — сказала Наталія Лигачова. — Але це проблема не лише України. Наша журналістика зараз переживає дитячі кольки. Зростання ролі соціальних мереж веде до того, що ми перестаємо розуміти, де межа журналістики і блогерства. Де межа справді важливої інформації і просто цікавої. З іншого боку, самі журналісти втратили орієнтири. У 90-х роках, коли народжувалась наша держава, ми всі знали, що таке добре і що таке погано в журналістиці. Хтось переходив на бік зла, але ми всі між собою розуміли, хто є хто. Зараз не тільки в аудиторії, якою медіа можуть маніпулювати, але й у журналістів немає цього розуміння. Не зрозуміло навіть, чи є ті люди, які маніпулюють, журналістами; їхня популярність заважає нам від них відмежуватись». Особливо ця проблема актуальна для молодших журналістів і журналісток.
Наталія Лигачова сформулювала головне завдання журналістики — творити порядок денний для суспільства. «Ми можемо скільки завгодно казати, що журналістика тільки інформує, а прийматиме рішення глядач, читач або слухач. Але саме журналістика формує інформаційний порядок денний. І те, від чого вона відштовхується, формуючи його — найважливіше», — сказала шефредакторка «Детектора медіа». Інна Кузнецова додала, що в процесі формування порядку денного медіа важливо дбати про те, аби ними не маніпулювали політики, політтехнологи та інші агенти впливу: «треба бути напоготові, щоб тебе не обдурили».
Севгіль Мусаєва розповіла, що «Українська правда» часто ставить матеріали, які приречені на невелику кількість переглядів, але піднімають важливі теми. «Треба розуміти, ким є журналісти — серферами чи драйверами, — коментує вона. — Часто ми ловимо інформаційну хвилю й ідемо за нею, бо порядок денний сформував хтось інший. Натомість могли би бути драйверами — заглиблюватися в суть питання. Це дилема, бо якщо ти серфер, ти матимеш більше переглядів, а дайвінг — невдячна робота». Олександр Швець додав, що для того, аби доносити важливі новини до аудиторії, треба більше знати про те, як аудиторія сприймає інформацію, і «йти за читацьким інтересом, навіть якщо він не дуже правильний з нашої точки зору».
«Треба бути чесними і визнавати свої помилки, — підсумувала Наталія Лигачова. — Це те, про що я кажу журналістам свого видання: ми критикуємо інших, тому треба визнавати свої помилки, іноді навіть перебільшуючи їх, а не применшуючи. І треба розуміти, що аудиторія, хоч як вона хоче хайпу, не дурна. Інколи варто орієнтуватись не на те, як сьогодні сприймуть інформацію, а на те, що буде за десять років». Андрій Куликов додав, що журналісти можуть формувати смак в аудиторії, тому «зараз піпл не хаває, а коли розсмакує, то нам подякує».
Отар Довженко
