Отар Довженко про саморегуляцію медіа
Отар Довженко, керівник відділу моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа», член Незалежної медійної ради висловив своє бачення про основні перепони та про можливі шляхи створення дієвої системи саморегуляції з представниками організацій, що оцінюють медійний контент на предмет дотримання журналістських стандартів.
“Дотепер саморегуляція медіа в Україні повноцінно не сформувалась і не запрацювала передусім через те, що «гравців ринку», якщо їх так можна назвати, влаштовувала цілковита відсутність регулювання. І в той самий час держава була не досить мотивованою, аби почати закручувати гайки. Більшість медіа і журналістів взагалі нічим не обмежена ані в плані якості контенту, дотримання стандартів і етики, ані в плані виконання галузевих законів. Для телекомпаній і радіостанцій, які все ж мають регулятора, достатньо мати з Нацрадою хороші стосунки й надто не борзіти, або ж утримувати хороших юристів, які скасовуватимуть рішення регулятора в суді — і можна мати повну свободу. Хто від такого відмовиться? А серйозних викликів, які б спонукали до самообмеження, поки що не було. Тобто ми-то з вами розуміємо, що виклики є, і величезні: джинса, проросійська пропаганда, фейки та дезінформація, тотальне нехтування авторськими правами тощо. Але підіть поясніть журналісту з Черкащини, який заробляє на життя, пишучи панегірики депутату-схематознику, що він повинен самообмежитись для власного блага.
Ми пропагуємо й захищаємо ідею саморегуляції як шляху до оздоровлення українських медіа (який водночас захистить їх від надмірного втручання з боку держави) вже не перше десятиліття, але очевидно, що слушної ідеї не досить — потрібно показати кожній людині, чия участь чи згода потрібна для втілення цього плану, як саме саморегуляція допоможе їй у житті, які дасть переваги. Так, як зробили з об’єднаннями співвласників багатоквартирних будинків. Або — інший варіант — нав’язати їй новацію згори й не залишити вибору, як зробили з об’єднаними територіальними громадами.
Другий варіант менш симпатичний, але реалістичний. Якщо ми хочемо, щоб саморегуляція запрацювала й охопила всіх медійників і всі медіа, а не лише купку охочих, її треба вписати в закон і передбачити дієві санкції проти тих, хто саботуватиме процес. Це, в принципі, можливо, в нас багато реформ так робилися і врешті-решт зробилися: сімейні лікарі, Суспільне, роздержавлення преси і так далі.
Проте є глобальніші проблеми, які ставлять під сумнів ефективність саморегуляції: брак довіри й неспроможність співпрацювати.
Монолітної медіаспільноти в Україні немає й бути поки що не може. Є групи медійників, подекуди протиставлені одна одній за ціннісними, світоглядними, політичними ознаками або через особисту ворожнечу. Дехто навіть відмовляється визнавати журналістами частину людей, які себе так називають. Досить наївно було б припускати, що можна просто взяти й перестати «ділити журналістів на сорти», і далі буде як у Біблії: «Вовк та вівця будуть пастися разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба, а гадові хлібом його буде порох». Хоча б тому, що тоді довелося б урівняти в статусі з журналістами тітушок, які отримали «корочку» для доступу на виборчі дільниці, і пропагандистів каналів Медведчука. Ой, здається, саме це зазвичай і пропонує голова НСЖУ… ?
Коли спільнота атомізована, а окремі групи налаштовані одна проти одної, щоб розсудити всіх, найкраще було б включити до складу органу саморегуляції людей, чий авторитет у професії визнають усі. Але таких, на жаль, немає. Не тому, що немає гідних — просто значна частина громадян, які виробляють медіаконтент і зараховують себе до числа журналістів, не визнають авторитетів, заперечують існування стандартів, чхати хотіли на етику і взагалі вважають цю проблематику нерелевантною. Якщо ж включити до потенційних «пацієнтів» саморегуляційного органу блогерів, ситуація стає ще складнішою: вони про «авторитетів» із традиційних медіа навіть не чули.
Комісія з журналістської етики — наш поки що єдиний дієвий орган саморегуляції — пішла саме шляхом пошуку «спільних авторитетів». Андрій Куликов, Володимир Мостовий — без сумніву, гідні люди, чию порядність і професійність не посміє ставити під сумнів ніхто. Та на практиці, коли черговий медійник отримує «дружній осуд», він зазвичай саркастично запитує в соцмережах «а хто взагалі цей Куликов?» — і спільнота підтримує його гучним улюлюканням. Боюся, що так буде з кожним прізвищем.
Можливий інший шлях: знеособлення органу саморегуляції, аби його визнання у медіаспільноті засновувалось не на гучних іменах (власники яких, до того ж, далеко не завжди щасливі займатися невдячною волонтерською працею), а на загальновизнаних зрозумілих правилах, в ідеалі закріплених на законодавчому рівні, і прозорій процедурі розгляду скарг. До розробки таких правил мали б долучитися громадські організації, які вже мають великий досвід оцінювання якості контенту та моніторингу дотримання демократичних норм і стандартів у медіа. До прикладу, «Детектор медіа» має методологію визначення матеріалів з ознаками замовності, яка могла б лягти в основу офіційного документа.
Звісно, в органу саморегуляції, який, коли все запрацює, розглядатиме масу скарг, повинна бути потужна експертна команда, яка може досить оперативно оцінювати контент або конфліктні ситуації й готувати висновки. Тут буде корисним досвід Незалежної медійної ради, ініціативи «МедіаЧек» та інших експертних ініціатив. І «Детектор медіа» матиме чим поділитися. До того ж, нікуди не зникне необхідність незалежного моніторингу медіа, а також виникне потреба зовнішньої експертної оцінки рішень органу саморегуляції. Тому роботи в нас буде багато.
Звучить ніби непогано, але залишається одна велика проблема: брак довіри до держави як модераторки цього процесу. Нещодавно ми бачили нехай мляву, але спробу Банкової взяти під контроль наглядову раду Суспільного. Активна медійна спільнота та лобісти демократичних змін у громадянському суспільстві знають, що держава — партнерка, до якої небезпечно повертатися спиною. Чи зацікавлена влада в тому, щоб медіа оздоровлювались і професіоналізувались без її участі та втручання? На словах так, але коли зайдеться, наприклад, про медіаресурс під час виборчої кампанії — а ми знаємо, яка вакханалія відбувається в медіа в цей період, — в мене виникають сумніви, чи погодяться політики відпустити ЗМІ у вільне саморегуляційне плавання.
Думаю, що тут як у «нормандському форматі» — не обійтися без модераторської участі міжнародних партнерів. І нехай для недоброзичливців це стане черговим доказом «зовнішнього управління», але я б радше довірив модерування процесу запуску медійної саморегуляції в Україні Джорджу Соросу, а не Кирилові Тимошенку, Михайлу Подоляку і Юлії Мендель”.
